ГЛАВА 1.

      Чернетка, на даний час книга знаходиться на редагуванні.

    Маленька Київська кав’ярня віддалена від центру  міста. Майже порожній зал. Олексій поглянув у вікно. Дощ цокотить за панорамним вікном, мокрі перехожі снують туди-сюди. Молоденьке дівчисько з величезними очима, босоніж навіть не намагається перестрибувати дрібні калюжі, у мокрій сукенці з взуттям у руках впевнено чимчикує кудись. На мить їх очі зустрілися, й несподівано вона всміхнулася. Щиро та привітно. Й на серці на мить стало тепло та спокійно від цієї посмішки. Навіть промінь сонця пробився скрізь хмари. Але це все було лише коротку мить.

    Дощ знову напустився, дівча кудись побігло своєю дорогою, а до Лекса знову повернувся смуток та спогади.

    З цих спогадів його висмикнув звук дверей котрі відчиняються. Нарешті прийшов його товариш. Один з не багатьох, які ще лишилися.

У кафе ввірвався запах свіжості та літнього дощу, змішуючись з ароматом духмяної кави. Струнка офіціантка саме принесла його напій, коли Сашко струсив свою парасольку та всівся біля друга закинувши ногу-на-ногу.

- Привіт, старий, - протягнув свою долоню Саша.

- Привіт, - потиснув руку, трішки піднявшись з місця,- що сталося? Чому така таємничість, нащо їхати майже на кінець міста?

- Бо тут смачна кава, - знизав плечима Олександр, - а ще тут завжди дуже тихо.

- І це все? – Не повірив Лекс, підозріло зазирнув другу в очі.

     Молодий чоловік середньої статури, досить високого зросту, у чорній футболці і сірих джинсах. З тижневою щетиною на обличчі, гарно вираженими вилицями та підборідям з ямочкою, сірими, досить привітними очима, густими бровами та такого ж кольору світло-русявим волоссям. Саша таємниче посміхнувся, але тримав паузу, зовсім не поспішав розповідати, нащо витягнув друга з лікарні.

    Лекс нетерпляче постукував кросівком по підлозі, доки Сашко, як у театрі тримав тишу, яка явно починала набридати. Повільно листав меню, та обирав собі каву.

     Саша поглянув на нього і зрозумів, що вже мабуть таки досить.

- Як Діанка? – Нарешті запитав він.

- Без змін, - з таким надломом у голосі відповів Лекс, що Олександр відклав у бік меню.

- Слухай, друже, я знайшов тобі роботу за дуже, ти навіть не уявляєш навіть на скільки хороші гроші. Вистачить твоїй малій племінниці на реабілітацію й лишиться.

- Якщо це кримінал, я одразу тобі кажу, що проти, навіть у такому становищі, як  зараз.

- Ні, все чесно, та навіть майже офіційно. Мене знайомий напитував, чи я випадково не знаю професійного спортсмена з досвідом тілоохоронця. Я одразу пригадав тебе.

- Якщо це якийсь кримінальний авторитет… - Хотів продовжити, але Сашко затараторив знову, не давши і пару трійку слів вставити.

- Та який авторитет? Тілоохоронець потрібний для дружини приятеля. Вона трішки, як він каже, кукухою почала від’їжджати, легка форма маніакально-депресивного синдрому. Ні, я знаю про що ти думаєш, не буйна. Може підбухує, максимум, але ж ти не нянька. Просто одним оком будеш слідкувати, щоб з нею нічого не сталося найближчі чотири місяці, а за це отримувати дуже гарну зарплатню. І з лікарнею, найкращою не якоюсь там, для бомжів з периферії, допоможе, я впевнений в цьому. Погоджуйся!

    Олексій вагався. Дідько, не в його положенні зараз перебирати пропозиціями. З цією кризою спортивні зали  час від часу зачиняють на невизначений термін. Відвідувачів врази поменшало. Всі намагаються економити, як можуть. Він частенько сидить без роботи. Принаймні можна спробувати, хоч подивитися, що то за робота така і на скільки буде гарною платня. 

    Приятель зазирнув у очі. Олексій виглядав  змученим. Йому лише трішки за тридцять, але через насуплене обличчя та міцно стиснуті губи, він виглядав старше свого віку. Глибока зморшка на переніссі та декілька менш глибоких на чолі. Карі очі без вогню, нічого не виражали: ні вагань, ні страхів, ні передчуття, що це до біса погана ідея.

- Добре, я розгляну твою пропозицію. Як ви домовлялися з ним, у разі коли я погоджуся? – Нарешті відпив зі своєї чашки каву: гірку і холодну.

- Ось, його візитівка, - вигукнув зраділий Олександр, - зателефонуй йому, домовитеся про зустріч. Не бачу сенсу втручатися між Вами, самі домовитеся!

Сашко поглянув на екран свого айфону й  висварився тихо собі під ніс.

- Лексе, маю вже бігти, запізнююся на збори, секретарка вже весь вотсап заспамила сповіщеннями. До зустрічі! - Приятель хутко підхопився дістав з гаманця п’ятдесят гривень, поклав на стіл, а сам поспішив на вихід.

- Не забуть розказати, як все пройшло!   - Кинув Сашко, не обертаючись.

    Навіть якась легка тінь заздрощів закралася. Мав би Олексій хоч трішки талантів та вдачі як у приятеля, можливо б  життя склалося по іншому. Але все що важило для нього ще з пів року тому – це спорт. Чи шкодує зараз про це? Мабуть ні! Аби тільки вистачало коштів на лікування Малої. Сестра зовсім змарніла, від постійного стресу.

     Нічого, й у його житті знову засяє сонце.

    Дістав старенький телефон і покрутивши візитівку декілька хвилин, все ж таки зважився й почав набирати номер.