Розділ 25

Телефон випав з моїх рук ще там, у коридорі маєтку, коли голос Альберта Стратійчука в слухавці вимовив: «Її збила машина, Марку. Прямо біля мого офісу». У той момент світ навколо не просто похитнувся, він розлетівся на друзки, залишаючи мене серед гострих уламків власного безсилля.

Я пам’ятаю дорогу до лікарні як суцільну червону пляму від світлофорів, які я ігнорував. Пам’ятаю лікарняний запах, від якого нудило, і білі халати, що виросли переді мною живою стіною.

— Сюди не можна! Це реанімація! — крикнув якийсь лікар, але я мало не зніс його з ніг.

Мене зупинили лише троє санітарів і зачинені важкі двері, за якими зникла каталка. Моя Влада... Моя дівчинка, яка ще кілька годин тому сміялася, яка щойно звільнилася від золотого зашморгу на пальці. Вона лежала там, серед дротів і апаратів, а я стояв по цей бік скла і задихався від власної нікчемності.

Я мав бути поруч. Я мав силою заштовхнути її в машину і не випускати руку. Я – тінь, яка дозволила світлу згаснути. Професіонал, який проміняв пильність на її коротке «я сама». А тепер Влада в комі. 

Минуло десять днів. Десять днів, за які я постарів на десятиліття.

Я не йшов звідси. Спав на незручних стільцях у коридорі, пив огидну каву з автомата і ненавидів кожен свій подих, бо Владилена свого зробити не могла без допомоги апаратів.

Поруч постійно крутився Андрій. Він не виходив з-під палати, вдягнувши маску скорботного нареченого, хоча я знав, обручки більше немає. Його присутність діяла мені на нерви.

— Ти все ще тут? — процідив він, не піднімаючи голови від стіни. Його голос був хрипким, очі червоними від безсоння. — Твоя робота закінчилася в той момент, коли Влада опинилася під колесами. Ти не вберіг її, Садовський. Ти винний, що вона там!

Я повільно повернувся до Андрія, стискаючи кулаки так, що хрустіли суглоби.

— Стули пельку, Андрію. Якщо я зараз почну говорити, хто насправді винен у тому, що Влада шукала порятунку в чужих кабінетах, тобі не сподобається. Ти був поруч місяцями, але вона почувалася самотньою.

— Принаймні я не дозволяв їй гуляти нічними вулицями самій! — вигукнув він, роблячи крок до мене.

Ми стояли один навпроти одного, як два пси над порожньою мискою, готові розірвати горлянки, доки в кінці коридору не почулися кроки. Лікар... Ми миттєво замовкли, випроставшись, ловлячи кожен звук його кроків.

— Без змін, — кинув він, навіть не зупиняючись. — Стан стабільно важкий. Чекайте.

«Чекайте». Це слово стало моїм персональним пеклом. Я знову опустився на стілець, закриваючи обличчя долонями. Перед очима стояв той момент на терасі, її запах, її губи... Як так трапилося, що я мав охороняти її тіло, а тепер можу лише благати Бога, щоб він не забирав її душу?

Одинадцятий день зустрів мене тим самим сірим маревом лікарняних стін. Я сидів у коридорі, втупившись у тріщину на плитці навпроти. Світ звузився до цього квадрата під ногами. Андрій сидів за три метри від мене, так само розбитий, але його присутність я ігнорував на рівні інстинкту. 

Коли двері реанімації відчинилися, я підхопився швидше, ніж усвідомив це. Лікар вийшов повільно, знімаючи маску. На його обличчі не було колишньої безнадії.

— Вона прийшла до тями, — сказав він, і я нарешті видихнув з полегшенням. — Ми вже провели первинний огляд, поговорили з нею... Але є певний нюанс, до якого ви маєте бути готові...

Я не дослухав. Його «нюанси» здавалися нічим порівняно з фактом, що Владилена жива. Ми з Андрієм, забувши про взаємну ненависть, майже одночасно забігли до палати.

Влада лежала на високих подушках, оточена моніторами, які тепер відстежували ритмічний пульс. Білі бинти на голові, пластирі на щоках, численні дроти підключені до неї, краяли мені серце. Але її очі були розплющені.

Я став праворуч від ліжка, Андрій – ліворуч. Ми обоє заговорили одночасно, перебиваючи один одного, виливаючи весь той біль і полегшення, що збиралися ці одинадцять днів.

— Владо, слава Богу... Ти чуєш мене? Це я, Андрій, я весь час був тут, — він намагався схопити її за руку, але вона ледь помітно відсунула пальці.

— Маленька, ти повернулася... — мій голос зрадницько здригнувся. Я хотів торкнутися її волосся, закричати від радості, просто впасти на коліна поруч. — Все добре, тепер ти в безпеці. Я поруч.

Влада не ворухнулася. Вона не глянула на Андрія. Вона не глянула на мене. Її розгублений, майже дитячий погляд був прикутий до лікаря, який зупинився в ногах ліжка. Вона дивилася на нього так, ніби він був єдиною реальною людиною в цій кімнаті.

Лікар м’яко підійшов ближче і поклав руку на край ліжка.

— Владилено Ігорівно, ви знаєте цих чоловіків? — запитав він тихо.

Влада важко видихнула. Вона повільно перевела погляд на Андрія, потім на мене. Я затамував подих, очікуючи на той самий спалах впізнавання, на ту іскру, яка пов’язувала нас на терасі, в моїй спальні... Але її очі залишалися порожніми і чужими.

— Ні, — ледь чутно прошепотіла вона. 

У цей момент у мені ніби щось обірвалося. Земля пішла з-під ніг так різко, що я змушений був вчепитися в металеву стійку ліжка. Я бачив, як Андрій пополотнів, як його губи беззвучно затремтіли.