Розділ 23

Я сиділа на краю ліжка, спостерігаючи, як покоївка з подивом в очах ставить на столик кришталевий графин з віскі та склянку. Вона не звикла бачити мене в такому стані, але мені було байдуже.

— Можеш іти, Софіє. Більше нічого не треба.

Коли двері зачинилися, я нарешті зняла з себе траурну сукню. Макіяж змивала грубо, розтираючи чорну туш по щоках, поки в дзеркалі не побачила справжню себе: бліду, з лихоманковим блиском в очах, але живу. Домашній шовковий халат ліг на плечі невагомою прохолодою.

Я глянула на свою праву руку. Безіменний палець здавався дивно легким, майже невагомим. На шкірі залишився ледь помітний слід від обручки, але самого золотого зашморгу більше не було. Я налила віскі, не розбавляючи, і зробила великий ковток. За свободу. За те, що вперше за два роки я не повинна нікому брехати в очі.

Алкоголь швидко вдарив у голову, розмиваючи гострі кути реальності. Перед очима знову випливло обличчя Марка на терасі. Його дихання біля мого вуха, його рука на моїй щоці. «Зараз почуттів немає?» — його голос досі вібрував у моїх думках, підпалюючи все всередині.

Я зробила ще один ковток прямо з графина. Печіння в горлі додало мені тієї самої відчайдушної сміливості, якої мені не вистачало всі ці роки. Я піднялася, ледь хитнувшись. У голові панував хаос, але серце чітко знало маршрут.

Я вийшла зі спальні. Коридори маєтку були темними й пустими, гості роз'їхалися, забравши з собою свою фальш. Я йшла босоніж, відчуваючи холодну підлогу, у крило, де жив персонал. Туди, де була його територія.

Біля його дверей я зупинилася. Постукала один раз, другий. Тиша, але я відчувала, що Марк там. Зробивши останній ковток, який остаточно змив залишки мого самоконтролю, я просто натиснула на ручку. Двері були незачинені.

У кімнаті горіло лише тьмяне світло настільної лампи. Я зробила крок уперед, тримаючи графин як трофей. У ту саму мить двері ванної кімнати відчинилися.

Марк вийшов, витираючи обличчя рушником. На ньому не було нічого, окрім білого рушника, низько обмотаного навколо стегон. Краплі води повільно стікали по його засмаглих грудях, гублячись у рельєфних м'язах живота. Він завмер, побачивши мене посеред своєї спальні: розхристану, босу, з розпущеним волоссям.

— Владо? — його голос був низьким і напруженим. — Що ти тут робиш? Ти п'яна.

Садовський зробив крок до мене, напевно, збираючись забрати алкоголь або вивести мене назад, але я не дала йому договорити. Я скоротила дистанцію в один крок, кидаючи графин на землю. Він розбився на десятки уламків, на які я навіть не звернула увагу. 

Я вхопилася пальцями за мокре волосся Марка, притягуючи до себе, і впилася в його губи.

Це не був ніжний поцілунок. У ньому був увесь мій біль за ці чотири роки, вся ненависть до самої себе, весь той голод, який я тамувала в Лондоні, і все кохання, яке я намагалася випалити. Я цілувала Марка так, ніби від цього залежало моє життя, відчуваючи смак алкоголю, солі та його шкіри.

Марк спершу заціпенів від несподіванки, його руки на мить зависли в повітрі, але вже за секунду він видав тихе гарчання і притиснув мене до себе так міцно, що в мене перехопило подих. Його долоні, гарячі й владні, накрили мою спину під тонким шовком халата. Ми більше не були «господинею» та «охоронцем». Ми були двома людьми, які нарешті перестали воювати з правдою.

Його губи більше не запитували, вони вимагали, забираючи кожен мій подих, наче Марк намагався надолужити всі ті тисячі годин, коли ми змушені були стояти по різні боки невидимої прірви.

Садовський рвучко розв'язав пояс мого халата, і тонкий шовк безсило зісковзнув з моїх плечей. Прохолодне повітря кімнати лише на мить торкнулося мого тіла, бо наступної секунди мене обпалив жар його долонь. Марк підхопив мене під стегна, легко, ніби я нічого не важила, і я інстинктивно обхопила його талію ногами, притискаючись усім єством до його тіла.

Холод стіни за моєю спиною став різким контрастом до пожежі, що розгоралася між нами. Марк занурився обличчям у вигин моєї шиї, вдихаючи мій запах із такою жадібністю, ніби це був кисень, якого йому бракувало чотири роки. Його поцілунки: гарячі, вологі, нетерплячі, спускалися нижче, до ключиць, залишаючи на шкірі невидимі опіки.

— Боже, Владо… — прохрипів він мені в шию, і я відчула, як його руки здригнулися від напруги. — Я ж ледь не збожеволів… щодня… бачити тебе і не мати права торкнутися.

Я закинула голову назад, вигинаючись Марку назустріч. Кожен рух його м'язів під моїми пальцями, кожне торкання його шорстких долонь до моїх вигинів вибивало землю з-під ніг. Це не було просто фізичне тяжіння. Це була стихія, яку ми надто довго тримали в клітці професійної етики та соціальних статусів.

Марк відсторонився лише на секунду, щоб подивитися мені в очі. У напівтемряві його зіниці були розширені до краю, перетворюючи очі на два бездонні колодязі, повні дикого кохання та первісної пристрасті. В моїй голові більше не було думок про Ксенію, про акціонерів чи про покійного батька. Був тільки цей чоловік, який тримав мій світ у своїх руках.

Його пальці повільно, майже болісно-ніжно, окреслили контур моїх губ, перш ніж він знову накрив їх своїми. Цього разу поцілунок став глибшим, владнішим. Ми розчинялися в цьому ритмі, у гарячому диханні, що змішувалося в одне ціле. Марк обережно переніс мене на ліжко, не розриваючи контакту, ніби боявся, що якщо він відпустить мене хоч на мить, я зникну, як марево.