Розділ 22

Повітря в залі здавалося наелектризованим, воно тріщало від напруги, яку можна було відчути шкірою. Я вийшла з коридору саме в ту мить, коли світ перетворився на сповільнену зйомку: Андрій, мій завжди стриманий, «правильний» Андрій, з перекошеним від люті обличчям заніс кулак над Марком. А Марк... Марк просто стояв. Непорушно, як скеля, об яку зараз мала розбитися ця жалюгідна хвиля гніву. Його очі були холодними й порожніми, але в кутиках губ затаїлася та сама ледь помітна посмішка, яка завжди виводила мене з рівноваги.

Я зробила крок уперед, відчуваючи, як на нас звертаються десятки цікавих поглядів. Світська еліта Києва затамувала подих, очікуючи на дешевий скандал на поминках мого батька.

— Що тут, в біса, відбувається? — мій голос пролунав різко, порушуючи тишу.

Я підійшла впритул, стаючи між ними. Андрій застиг, його рука безпорадно затремтіла в повітрі й повільно опустилася. Він важко дихав, а його обличчя було вкрито червоними плямами.

— Андрію, що ти виробляєш? — прошепотіла я, намагаючись не привертати ще більше уваги. — Ти хоч розумієш, як це виглядає? Ти ганьбишся, піднімаючи руку на охорону перед усіма цими людьми. Схаменися!

Наречений різко повернувся до мене. У його погляді не було каяття, лише образа, змішана з підозрою, яка отруювала все навколо.

— Тобі шкода охоронця, Владо? Чи справа конкретно в Садовському? — Андрій вимовив це прізвище так, ніби воно було лайкою. — Скажи чесно, ти до нього щось відчуваєш? Тому ти так за нього заступаєшся?

Я завмерла. Серце пропустило удар, а потім пустилося в галоп. Я відчула на собі погляд Марка: важкий, вивчаючий, нестерпний. Він чекав на мою відповідь так само, як і Андрій. Але я не могла дозволити собі слабкість. Не тут і не зараз.

— Ти зайвого випив, Андрію, — холодно відрізала я. — Нам краще піти. Зараз же.

Андрій відкрив рот, щоб щось заперечити, але я побачила, як він знітився під крижаним, презирливим поглядом Марка. Гості навколо почали перешіптуватися. Це був крах його ідеального образу. Я схопила його за лікоть і, не озираючись, повела до сходів, що вели до моїх приватних покоїв.

Щойно важкі двері спальні зачинилися за нами, я скинула підбори і безсило опустилася на край ліжка.

— Андрію, я повторюю питання: що це було? — запитала я, дивлячись у підлогу. — Навіщо ти влаштував цей цирк?

І тоді він вибухнув. Це було схоже на греблю, яку нарешті прорвало.

— Що я роблю?! — закричав наречений, міряючи кімнату швидкими кроками. — Це ти що робиш, Владо? Ти не даєш мені бути чоловіком поруч із собою! Я ж бачу, я все бачу, ти мене не кохаєш. Твій Садовський... він досі в твоїх думках. Тобі огидно від моїх дотиків, я ж відчуваю, як ти здригаєшся щоразу, коли я намагаюся тебе обійняти. А мені огидно від того, що я ділю твою увагу з цим найманцем!

— Це не так... — слабко заперечила я, але мій голос звучав непереконливо навіть для мене самої.

— Не бреши мені! — Андрій зупинився прямо переді мною, його очі горіли відчаєм. — Подивися на мене і скажи: ти кохаєш мене? Хоча б краплину?

Я підняла на нього погляд, але в наступну мить просто відвернула голову. Я не могла збрехати, дивлячись йому в очі. 

— Ось бачиш... — наречений видав короткий, істеричний смішок. — Тобі навіть сказати нічого. Мені потрібна близькість, Владо! Я дорослий чоловік, я хочу відчувати, що я тобі потрібен! А ти... ти навіть не даєш себе поцілувати нормально. Кожна наша зустріч – це тортури. Мені це все набридло. Я втомився стукати в зачинені двері!

Я слухала його крик і відчувала лише порожнечу. Мені було шкода Андрія, щиро шкода, але всередині в мене не ворушилося абсолютно нічого. Ні гніву, ні образи, ні, тим більше, кохання. Це було чесно. Це було занадто довгою ілюзією.

— Ти правий, Андрію, — тихо промовила я. — Ти абсолютно правий.

Я потягнулася до свого безіменного пальця. Золоте кільце з великим діамантом здавалося неймовірно важким, воно ніби вросло в мою шкіру, заважаючи дихати. Я почала повільно знімати обручку.

Андрій миттєво замовк. Його обличчя зблідло, розгубленість витіснила гнів.

— Владо... ти що... ти зараз серйозно це робиш? — його голос став ламким.

Я встала з ліжка, підійшла до нього майже впритул. Моє серце калатало, але в голові панувала дивна ясність. Я взяла Андрія за руку, вона була холодною і тремтіла.

— Вибач мені, Андрію, — сказала я, дивлячись йому прямо в очі. — Вибач за весь той біль, який я тобі завдала. Я намагалася. Справді намагалася виростити в собі щось до тебе, бо ти чудова людина. Ти заслуговуєш на те, щоб бути щасливим. Заслуговуєш на жінку, яка буде дивитися на тебе так, як ти на мене. Я не хочу тебе більше мучити. І себе теж.

Я вклала холодний метал обручки в долоню і закрила його пальці.

В очах Андрія з'явився справжній жах. Це було схоже на агонію. Він раптом кинувся до мене, почав хаотично цілувати моє обличчя, мої щоки, лоб.

— Ні, ні, Владо, благаю! Не роби цього! — Андрій задихався від слів. — Я шалено тебе кохаю! Я готовий на все, чуєш? Я буду чекати скільки треба! Я не буду більше кричати, я змінююся, тільки не кидай мене! Я не зможу без тебе, я просто не зможу...