Розділ 21

Я підійшла до батьківського столу, але не сіла в його крісло, зараз я відчувала, що ще не маю на це права.

Альберт Стратійчук зупинився посеред кімнати, заклавши руки за спину. Він роззирався так, ніби оцінював, чи залишився в цих стінах дух мого батька, чи тут тепер лише декорації.

— Тож, Владилено Ігорівно, — порушив він тишу. — Про що ви хотіли поговорити? Тільки давайте без передмов. Ваш батько не терпів води, і я перейняв цю звичку.

Я глибоко вдихнула, відчуваючи, як під тонкою тканиною сукні дрібно тремтять плечі. Маски знялися ще на порозі.

— Мені потрібна ваша допомога та протекція, — я вимовила це прямо, дивлячись акціонеру в очі. — Буду чесною: моє слово в компанії зараз не важить нічого. Акціонери бачать на моєму місці Ксенію. Вона роками плела сіті, поки я була далеко. Тепер ця жінка готова на все, щоб відібрати у мене бізнес, і я відчуваю, що самотужки не вистою проти її методів.

Альберт підняв брову, і в його погляді промайнув скептицизм.

— Чому ви прийшли до мене, Владо? У вас є Андрій. Його позиції в компанії міцні, він знає всі внутрішні процеси. Він ваш наречений, врешті-решт. Його слово має вагу, він міг би стати вашим щитом.

Я посміхнулася, відчуваючи, як усередині все стискається від гіркоти.

— Андрій... — я зробила паузу, підбираючи слова. — Я відчуваю, що йому потрібен не мій захист, а шлюб як інструмент. Йому потрібна влада, яку дає мій підпис. Я не можу йому довіряти, не відчуваю щирості в його турботі. Він надто легко погоджується з Ксенією, коли мова йде про мій «спокій».

— Цікаво, — Стратійчук підійшов ближче до столу. — Ви не довіряєте нареченому, але прийшли до мене. Чому ви показуєте свою вразливість людині, яка так само може бути «шісткою» Ксенії? Ви не боїтеся, що завтра вона дізнається про кожне ваше слово?

— З довірою у мене зараз дуже погано, пане Альберте. Але мені потрібні союзники. У мене є інформація, що ви зневажаєте Ксенію і те, як вона веде справи. Я відкриваю карти, бо іншого виходу немає. Або пан, або пропав. Я ставлю все на вашу чесність перед пам'яттю мого батька.

Альберт мовчав довгу хвилину. Він дивився на мене так, ніби бачив наскрізь. А потім його обличчя пом'якшало, і чоловік ледь помітно посміхнувся.

— Ви нагадуєте мені Ігоря в його найкращі роки. Така ж відчайдушна прямолінійність. Знаєте, Владо, Ксенія – це як ракова пухлина. Вона роками розросталася в компанії, підминаючи під себе людей, обіцяючи їм «золоті гори» в обмін на лояльність. Вона ніколи не дасть вам керувати. Вона зробить усе, щоб ви залишилися лише згадкою в документах, поки вона викачуватиме активи.

Чоловік зробив крок до вікна, дивлячись на нічний сад.

— У мене є дещо на неї: вагомий компромат. Останні два роки вона проводила фіктивні тендери на закупівлю спецтехніки через підставні фірми. Гроші відмивалися сотнями тисяч під виглядом «консультаційних послуг». Ваш батько був занадто зайнятий стратегією, щоб помічати ці «дрібниці» у звітах, але я збирав факти. З цим можна серйозно підірвати її авторитет серед тих акціонерів, які ще мають залишки клепки в голові.

Моє серце підстрибнуло. Це був не просто шанс, це була зброя.

— Яка ціна цього компромату? — запитала я, намагаючись не видати свого хвилювання. — Що мені потрібно зробити, щоб отримати ці папери?

Альберт розвернувся до мене. Його обличчя знову стало непроникним.

— У цьому світі нічого не дається задарма, Владилено. Але зараз не час і не місце для торгів. Я зв'яжуся з вами пізніше. Скажу ціну, час і місце зустрічі.

— Я буду чекати, — твердо відповіла я.

Коли він вийшов, я нарешті дозволила собі опуститися на край батьківського крісла. Руки тремтіли. Я зробила перший крок на мінному полі. Тепер залишалося лише сподіватися, що Стратійчук не підірве мене разом із Ксенією.

***

Я на хвилину відвів погляд, щоб відповісти на запит охорони по рації, а коли підняв голову, її вже не було. Простір, де щойно майорів поділ чорної сукні Влади, заповнили маски гостей та офіціанти з тацями. Прокляття… У цьому домі, де кожен другий тримає ніж за пазухою, випустити її з виду навіть на мить було непростимим дилетантством.

Почав швидко озиратися, скануючи натовп. Владилена не могла піти далеко.

— Когось шукаєш, Садовський?

Голос Андрія пролунав надто близько. Він стояв, тримаючи келих білого вина, і в його очах горіло те саме роздратування, яке він так старанно ховав весь вечір під маскою скорботи.

— Де Владилена Ігорівна? — я ігнорував його тон, переходячи одразу до справи.

— Тебе це не повинно хвилювати, — відрізав він, зробивши крок до мене. — Взагалі, Марку, тебе останнім часом стало занадто багато біля моєї нареченої. Ти не знаходиш?

Я спокійно витримав його погляд, навіть не поворухнувшись. 

— Нагадую вам, Андрію, що я – особистий тілоохоронець Владилени Ігорівни. Мій контракт передбачає, що я маю бути поруч, щоб захистити її у будь-який момент.

Андрій видав короткий смішок і зробив крок вперед, скорочуючи дистанцію. Напруга між нами стала майже фізично відчутною.