Розділ 19

Дев'ять днів. Кажуть, саме стільки душа ще блукає землею, перш ніж піти назавжди. Я відчувала присутність батька в кожному протязі, у важких портьєрах вітальні, у порожнечі його кабінету. Але сьогодні дім був заповнений людьми, від яких тхнуло дорогим парфумом і фальшю.

Вечір пам'яті. Вистава, де кожен грав свою роль.

Я стояла посеред зали, стискаючи ніжку келиха так міцно, що боялася, як кришталь просто лусне в моїй долоні. Світло люстр здавалося надто яскравим, воно випалювало очі, які й так пекли від безсоння. Поруч зі мною, як невідступна тінь, тримався Андрій. Його рука на моїй талії мала б заспокоювати, але я відчувала лише зашморг, який затягувався щоразу, коли він шепотів мені на вухо чергове «тримайся, я поруч».

А навпроти, біля каміна, Ксенія в ідеально підібраній чорній сукні від кутюр витирала кутики очей мереживною хустинкою. Вона грала вдову так майстерно, що я на мить майже повірила в її скорботу. Майже. Доки не побачила, як вона крадькома перевіряє час на годиннику. Для неї цей вечір був лише нудною прелюдією до повного володіння імперією.

Коли прийшов час для промови, у залі запала тиша. Сотні облич повернулися до мене. Я зробила крок уперед, відчуваючи, як підбори вростають у підлогу. Погляд мимоволі ковзнув до стіни біля виходу: там, у тіні, стояв Марк. Він не дивився на келихи чи гостей. Він дивився на мене. Його погляд був єдиним якорем у цьому морі лицемірства.

Я підняла келих і заговорила. Мій голос спочатку здригнувся, але потім зазвучав низько і твердо.

— Мій батько, Ігор Володимирович, завжди казав, що залізо гартується у вогні, а людина – у випробуваннях. Він не був ідеальним, і не був святим. Він людиною, яка знаходила вихід там, де інші бачили глухий кут.

Я зробила коротку паузу, дивлячись на портрет тата, з якого він спостерігав за нами своїм суворим поглядом.

— Багато хто з вас знав його як жорсткого бізнесмена. Але я знала його як людину, яка навчила мене ніколи не опускати голову, навіть коли дуже важко. Він вірив, що справжня спадщина – це не цифри на рахунках, а честь і вірність слову. Сьогодні ми кажемо йому «прощавай», але я обіцяю: те, що мій батько будував десятиліттями, не зникне. Його справа в надійних руках. — Я підняла келих високо угору. — За пам'ять про велику людину. За мого батька.

Зала відгукнулася низьким гулом голосів. Хтось зааплодував, хтось почав підходити зі співчуттями. Ксенія зробила крок до мене, Андрій знову спробував пригорнути мене за плечі, щось шепочучи про те, як пишався б мною батько.

І раптом мені стало несила дихати. Кисень у залі закінчився, залишивши лише запах чужої брехні. 

— Досить, — прошепотіла я так тихо, що почув лише Андрій. 

— Що, кохана? 

— Досить з мене!

Я не стала чекати на відповідь. Розвернулася і, ігноруючи здивовані погляди гостей та вигук Андрія, майже побігла до скляних дверей тераси. Мені потрібно було повітря. Справжнє, холодне, нічне повітря, де немає Ксенії, немає акціонерів і немає цього задушливого «захисту».

Ніч на терасі дихала мені в спину холодним київським вітром, але всередині все палало. Я вчепилася в перила так міцно, що камінь здавався єдиною стабільною річчю в цьому хиткому світі. Серце калатало в самому горлі, не від страху, а від того дикого, руйнівного коктейлю з люті та болю, який здійнявся в мені, щойно я переступила поріг зали.

Гарячково копирсалася в сумочці, пальці не слухалися. Мені до смерті хотілося вдихнути дим, щоб він випалив цей присмак фальшивих співчуттів. Коли я нарешті витягла сигарету, темна постать виникла поруч майже безшумно. Я навіть не здригнулася, бо впізнала його запах раніше, ніж почула кроки.

Коли Марк просто забрав сигарету з моїх пальців і викинув її, я відчула, як дамбу прорвало.

— Що ти, в біса, робиш?! — я різко розвернулася, і в грудях спалахнуло те саме полум'я, яке я чотири роки намагалася втопити в лондонських дощах.

— Палити шкідливо, — спокійно відповів він, дивлячись на мене з тієї висоти, яка завжди змушувала мене почуватися маленькою, але ніколи – слабкою. — І такій розкішній жінці це зовсім не пасує.

Я видала короткий, сповнений сарказму смішок. Гіркота підступила до самого піднебіння. Я зробила крок до Садовського, відчуваючи, як повітря між нами стає густим і в'язким. Його близькість діяла на мене сильніше за будь-який алкоголь, пробираючи до самих кісток.

— Чхала я на твої поради, Садовський, — я виплюнула його прізвище, відчуваючи, як воно гірчить на губах. — Ти просто мій тілоохоронець. Людина, якій платять за те, щоб вона стояла в дверях і мовчала. Ти забагато на себе береш.

Я чекала, що Марк відступить. Але він зробив крок уперед. Один короткий рух і я опинилася притиснутою до холодної стіни, затиснута між каменем та його тілом. Він навис наді мною, перекриваючи кисень, і схилився до самого вуха. Від його шепоту по шкірі побігли сироти, а коліна зрадницько затремтіли.

— Ти ніби стала дорослою дівчинкою, Владо, але досі така ж гостра на язик, як і раніше. Я навіть скучив за цим.

Його долоня, тепла, груба, знайома до кожного капіляра, повільно провела по моїй щоці. Я завмерла, забувши як дихати. Світ звузився до цих лічених міліметрів між нашими губами. В ту мить мені хотілося одночасно вбити його і розчинитися в ньому. Ненависть змішалася з азартом, випалюючи залишки мого самоконтролю.