Розділ 18

Книга в моїх руках була лише способом вбити час, але слова розпливалися, не бажаючи складатися в сенси. Я сидів у кріслі, дослухаючись до кожного шурхоту в коридорах маєтку. На годиннику була майже північ. Вечеря з Андрієм затягнулася, і це роз'їдало мене зсередини гірше за будь-яку отруту Ксенії.

Коли хлопці з охорони доповіли, що «об’єкт» поїхав з нареченим без супроводу, я ледь не розтрощив рацію. Випустити її одну, без прикриття, у місті, де кожен другий акціонер мріє про її помилку – це було за межею мого розуміння професіоналізму. Але ще більше мене дратувало те, що Влада дозволила цьому слизькому типу розпоряджатися її безпекою.

Тихий, невпевнений стук у двері змусив мене миттєво підвестися. Я не чекав гостей. Тим паче о такій порі.

Я відчинив двері. На порозі стояла Влада. Вона все ще була в тому самому графітовому костюмі, але ідеальна укладка трохи розпалася, а погляд здавався скляним від утоми.

— Все добре? — запитав я, намагаючись, щоб голос не видав мого полегшення від того, що Владилена нарешті вдома.

Вона просто мовчки кивнула. В її очах було щось таке, що не в’язалося з образом успішної спадкоємиці, яка щойно повернулася з романтичної вечері. Я відступив убік, пропускаючи її всередину.

Влада зробила невпевнений крок, озираючись навколо. Моя кімната була по-спартанськи простою: ліжко, стіл, кілька книг і абсолютний порядок. Вона переминалася з ноги на ногу, ніби раптом зрозуміла, що цей візит був помилкою.

— Я... мабуть, піду, — прошепотіла дівчина, розвертаючись до виходу.

Я не дав їй піти. Моя рука сама злетіла вгору, пальці обхопили її лікоть, не грубо, але владно, зупиняючи на місці. Я зробив крок ближче, нависаючи над нею, змушуючи її підняти голову.

— Владо, що трапилося? — повторив я, вдивляючись у її обличчя.

Владилена дивилася на мене довгим, виснаженим поглядом. Тіні під її очима стали ще темнішими під лампами моєї кімнати.

— Я просто хотіла показати... що зі мною все добре, — ледь чутно відповіла вона.

— Це похвально, — я мимоволі пом’якшив хватку, але руку не прибрав. — Але давай домовимося: більше ніяких поїздок без охорони. Щоб мені не доводилося рахувати хвилини до твого повернення. Я хвилююся.

Влада раптом випрямилася, і в її очах промайнув колишній виклик, змішаний із гіркотою. 

— Справді хвилюєшся? Чи, може, хвилюєшся за свою зарплатню, яку перестанеш отримувати, якщо зі мною щось трапиться?

Я закотив очі, відчуваючи, як закипає роздратування. 

— Чхав я на твою зарплатню, Владо. Тим паче, що скоро я її і так перестану отримувати. Твоя мачуха сьогодні дуже прозоро натякнула, що мені пора збирати речі. Ксенія хоче, щоб я пішов.

Владилена миттєво напружилася. Вся її втома ніби випарувалася, поступившись місцем сталевій впертості. 

— Такого не буде. Ксенія не має тут ніякої влади над персоналом, який наймав мій батько. Тільки я вирішуватиму, чи будеш ти тут працювати. І я не даю тобі добро на звільнення. Ти зрозумів?

Я подивився на неї зверху вниз. Влада виглядала такою маленькою і водночас такою войовничою. 

— А якщо я сам хочу піти? — тихо запитав я, провокуючи її.

Вона здригнулася, ніби я вдарив її. Впевненість миттєво зникла, поступившись місцем розчаруванню, яке вона не встигла приховати. Влада знову перейшла на шепіт, і цей звук розрізав мені серце.

— Ти... ти кинеш мене зараз? — її очі блиснули від невидимих сліз. — Саме зараз, коли навколо нікого не залишилося?

Я нічого не відповів. Слова були зайвими. Я просто притягнув її до себе, ховаючи у своїх обіймах. Влада не пручалася. Вона уткнулася обличчям у моє плече, і я відчув, як її тіло, що весь день було напруженим, нарешті обм’якло. Я заплющив очі, вдихаючи аромат її волосся, і промовив кудись у її маківку те, що не мав права казати, але вже не міг тримати в собі:

— Як так трапилося, Владо... що я мав охороняти твоє тіло, а почав рятувати твою душу?

Ми стояли в тиші моєї кімнати, і в цей момент не було ні заповітів, ні Ксенії, ні Андрія. Були тільки ми: тінь і його світло, яке я не мав права любити, але не міг відпустити.