Розділ 16

Я зупинився біля арки, не збираючись підслуховувати, але слова долетіли самі. Ксенія сиділа в кріслі, навпроти неї влаштувався Віктор Палій – один із тих з ким шеф близько товаришував багато років. 

— ...вона ще дитина, Вікторе. Пограється в директорку і зламається. А нам потрібна стабільність, — голос Ксенії був солодким, як мед, змішаний із ціанідом.

Я зробив крок уперед, навмисно дозволивши підошвам важких черевиків злегка скрипнути по паркету. Ксенія миттєво замовкла, її очі звузилися, перетворюючись на дві тонкі щілини.

— Доброго дня, Ксеніє Вікторівно. Пане Палій, — я коротко кивнув, зберігаючи кам’яне обличчя.

Палій підвівся, помітно зніяковівши. Він завжди недолюблював мій прямий погляд. Охорона для таких, як він – це меблі, але я був меблями, які надто багато знали.

— Я вже йду, Ксеніє. Справи, — кинув він, востаннє зиркнувши на мене з якоюсь дивною сумішшю побоювання та зневаги, і швидко вийшов із вітальні.

Ми залишилися вдвох. Ксенія повільно піднесла до губ келих із вином, не зводячи з мене очей. Атмосфера в кімнаті різко погіршилась. 

— Знаєш, Марку, тебе останнім часом стало забагато, — нарешті вимовила вона, розглядаючи рубінову рідину в кришталі. — Ти всюди. У коридорах, у кабінеті, у думках моєї пасербиці. Я от думаю... можливо, зовсім скоро нам доведеться попрощатися.

Я криво посміхнувся. Наші стосунки з мачухою Влади завжди нагадували холодну війну. Вона пам’ятала все. Пам’ятала, як я був довіреною особою Ігоря Володимировича. Пам’ятала, як я ловив її на дрібній брехні. Але найсильніше вона ненавиділа мене за той випадок п’ятирічної давності.

Тоді Ксенія за вечерею перетворила життя Влади на пекло, методично принижуючи її через якусь дрібницю, намагаючись виставити перед батьком повною невдахою. Влада тоді заціпеніла, а Ігор Володимирович мовчав. Я не витримав. Порушив протокол і втрутився, спокійно, але твердо навівши факти, які виставляли Ксенію брехухою. Шеф тоді несподівано підтримав мене, а не дружину. Тієї ночі я нажив собі ворога, який не знає, що таке прощення.

— Твоя служба закінчилася разом із життям мого чоловіка, Садовський, — продовжила вона, примружившись. — У такій кількості охорони ми більше не маємо потреби. Це марна трата бюджету.

— Я працюватиму тут рівно стільки, скільки скаже Владилена Ігорівна, — відповів я, не відводячи погляду. — Оскільки фактично зараз я її особистий тілоохоронець. А її безпека – це не те, на чому варто економити, ви не згодні?

Ксенія поставила келих на столик і підвелася. Я відчув, як з неї почала сочитися справжня отрута.

— Якщо ти розраховуєш утриматися в цьому домі завдяки Владі та її давнім... дівочим симпатіям, то ти дуже помиляєшся, — вона зробила крок до мене, намагаючись давити авторитетом. — У Влади є Андрій. Чоловік її кола. Її майбутній чоловік. А ти для неї – лише нагадування про болюче минуле, від якого вона хоче позбутися. Тобі пора шукати нове місце роботи, Марку. Поки я ще даю тобі шанс піти самому.

Ксенія пройшла повз мене, зачепивши плечем, і залишила після себе лише запах важких парфумів та присмак неминучої катастрофи. Я залишився один посеред розкішної вітальні, дивлячись на порожнє крісло шефа.

Я дивився в спину Ксенії, поки звук її підборів не стих десь у глибині коридорів. Її отрута не подіяла, у мене на такі випади давно виробився імунітет. Мене не зачіпали погрози звільненням чи нагадування про мій статус «обслуги».

Ігор Володимирович був не просто шефом. Він був людиною, з якою мені справді добре працювалося. Жорсткий, але справедливий, він знав ціну вірності й ніколи не вимагав від мене того, чого не зробив би сам. Тепер його немає. Формально, мої зобов'язання перед сім'єю Вдовиченків закінчилися в той момент, коли на його труну впала перша жменя землі. Я міг би розвернутися, забрати речі й уже завтра знайти іншу родину, яка б платила не менше, а головне, де мені не доводилося б щосекунди боротися з власними демонами.

Але я знав, що не піду. Принаймні, не зараз. І справа була не в грошах чи звичці до цього маєтку. Справа була у Владі.

Владилена залишилася тут зовсім одна, посеред лігва гієн, які тільки й чекають, коли вона оступиться. З одного боку Ксенія, яка методично витравлює з компанії все, що нагадує про пасинку. З іншого Андрій, який під маскою турботливого нареченого затягує на її шиї зашморг «щасливого шлюбу», аби отримати доступ до активів. У неї немає союзників. Немає близьких, яким вона могла б довіритися без страху отримати ніж у спину.

Влада тримає спину рівно, носить червону помаду як броню і кидає виклик акціонерам, але я бачу, як у неї тремтять пальці, коли вона думає, що ніхто не дивиться. Цей період найважчий у її житті. І я просто не можу її залишити.

Я боюся, що вона не витримає. Що під натиском цієї фальшивої турботи Андрія чи відкритої агресії Ксенії вона просто зламається. Влада сильна дівчина, набагато сильніша, ніж вони всі думають, але навіть найміцніша сталь дає тріщину, якщо по ній бити одночасно з усіх боків.

Тому Ксенія може шипіти скільки завгодно. Вона не дочекається моєї заяви про звільнення. Я не піддамся на її провокації й не зникну за першим її наказом.

Я піду лише тоді, коли зрозумію, що Владилена здатна сама себе захистити. Коли побачу, що вона навчилася розрізняти вовків у овечих шкурах і міцно тримає штурвал своєї імперії. А до того моменту я буду її тінню. Тією самою невидимою силою, яка підхопить її, якщо вона почне падати, і яка перегризе горлянку кожному, хто посміє підійти до неї з оголеним клинком.