Розділ 15

Кабінет Ігоря Володимировича зустрів мене незвичною картиною: Влада сиділа за масивним столом, майже схована за стопками звітів та папок. Лампа відкидала різке світло на її обличчя, підкреслюючи втому, яку вона так старанно замазувала зранку дорогим консилером. Вона навіть не підняла голови, коли я увійшов, лише сильніше стиснула ручку в пальцях.

Я зупинився біля порогу. Тут усе нагадувало про господаря, якого більше немає, і бачити її в цьому кріслі було водночас правильно і боляче. Влада виглядала як дитина, що вдягнула батьківський піджак: надто великий, надто важкий, але єдиний, що міг її захистити.

— Владилено Ігорівно, — мій голос прозвучав стриманіше, ніж я планував. — Ви плануєте залишатися тут до вечора? У будівлі зараз посилена зміна внутрішньої охорони, хлопці перевірені. Якщо я вам більше не потрібен, я б з’їздив до маєтку, перевірив периметр там. Ксенія зараз приймає там гостей.

Влада нарешті відірвалася від паперів. Погляд був розгубленим, але в глибині зіниць усе ще палахкотіло те саме вперте полум’я.

— Присядь, Марку, — вона кивнула на крісло навпроти.

Я за вагався лише секунду, а потім сів. Дистанція між нами зараз вимірювалася не метрами, а роками й невисловленими словами, але фізично я відчував кожний її подих. 

Краєм ока я кинув погляд на документи, розкладені перед нею. Списки акціонерів, виписки з реєстрів, графіки дивідендів. Влада намагалася воювати на полі, де правила писалися кров’ю та зрадами ще тоді, коли вона вчилася в школі.

— Я просила Андрія допомогти, — почала Владилена, і в її голосі почулася гіркота, яку вона намагалася приховати за маскою байдужості. — Хотіла, щоб він дав мені реальну картину: хто дихає мені в спину, а хто тримає ніж для Ксенії. А він... він замість цього прочитав мені лекцію про «довіру» та «сімейні цінності». Сказав, що я параноїк.

Я мимоволі стиснув зуби. Андрій загортав свою бездіяльність у обгортку турботи так майстерно, що недосвідчене око могло прийняти це за кохання. Але я бачив стратегію: залишити Владу безпорадною, щоб вона сама кинулася в його обійми, шукаючи порятунку.

— Тепер мушу сама розбиратися, хто з цих людей може стати моїм союзником, — вона втомлено потерла перенісся.

— Дай мені документи, — сказав я, простягаючи руку.

Влада завмерла. Вона подивилася на мою долоню, потім на мене з таким здивуванням, ніби я запропонував їй злітати на Марс.

— Ти? Ти знаєш акціонерів?

— Владилено, я чотири роки був тінню твого батька. Ти думаєш я нікого не знаю?

Вона завагалася, але все ж передала мені теку. Папір ще зберігав тепло її пальців. Я швидко проглянув імена. Більшість із них були пішаками, людьми, які голосували так, як скаже сильніший. Але були й інші. Ті, кого Ксенія ніколи не змогла б приручити.

— Альберт Стратійчук та Борис Стульський, — вимовив я, спостерігаючи за її реакцією. — Починай із них.

Влада швидко пробігла очима по іменах. 

— Чому вони? 

— Вони складні, бо їх неможливо легко купити, — я криво посміхнувся. — Стратійчук і Стульський завжди були в опозиції до Ксенії. Вони неодноразово скаржилися твоєму батьку, що вона занадто глибоко запускає руки в активи компанії. Ігор Володимирович їх слухав, хоч і робив по-своєму. Ці двоє поважали твого батька як вовка, але зневажають Ксенію як гієну.

Влада дивилася на мене так, ніби вперше побачила. В її очах читалося німе запитання, яке вона нарешті озвучила: 

— Звідки ти все це знаєш, Марку? Ти ж... ти ж просто був поруч. Охороняв.

Я знизав плечима. 

— Це специфіка роботи тінню. Коли люди бачать перед собою охоронця, вони часто сприймають його як частину інтер’єру. Як фікус у кутку чи крісло. Вони забувають, що у крісла є вуха. Я був свідком сотень розмов у машинах, ресторанах, у цьому самому кабінеті. І, до речі, Стульський досить негативно ставиться до твого нареченого. Він вважає Андрія слизьким типом, який не має власного хребта.

На обличчі Влади нарешті з’явилася слабка, але щира посмішка. Вона ніби видихнула те повітря, яке тримала в легенях від самого ранку.

— Дякую, Марку. Справді... дякую. Ти дав мені більше інформації за дві хвилини, ніж Андрій за годину.

Я відчув, як усередині щось боляче кольнуло. 

— Не дякуй. Це всього навсього мав би зробити твій наречений, якби він був спроможний думати про твої інтереси, а не про свій комфорт поруч із тобою. Але він, очевидно, на це не здатний.

Влада закотила очі – жест, який колись змушував моє серце робити сальто, а зараз просто викликав сумну посмішку. 

— О боже, Садовський, знову ти за своє. Чому ти так не любиш Андрія? Тільки не кажи мені про професійну інтуїцію. Невже ти... ревнуєш?

Влада запитала це напівжартома, але в кабінеті раптом стало занадто тісно. Ревную? Це слово було занадто слабким для того пекла, яке розгорталося в моїй душі щоразу, коли Андрій торкався її руки чи цілував пальці. Я хотів кричати, що цей «правильний хлопець» затягує зашморг на її шиї, поки вона посміхається йому у відповідь. Хотів нагадати, що я бачив його очі, коли він дивився на цифри в заповіті.