Розділ 14

Я сиділа в масивному шкіряному кріслі батька, занурившись у нього майже повністю. Ксенія не посміла зайняти цей кабінет, принаймні поки що. Можливо, боялася духу батька, а можливо, просто вичікувала, поки я остаточно програю. 

Натиснула кнопку селектора. 

— Соню, покличте, будь ласка, Андрія до мене.

Андрій – людина, яка була в моєму житті стільки, скільки я себе пам'ятаю. Син батькового партнера, вічно ідеальний хлопчик. Наші батьки разом будували цей бізнес, але поки мій тато злітав усе вище, батько Андрія не втримав штурвал. Банкрутство, борги, ганьба. Тато не кинув їх, він забрав Андрія до себе в компанію, давши йому шанс почати з нуля.

Андрій завжди був поруч. Він виказував симпатію так тихо і правильно, що це майже дратувало. Для мене він завжди залишався «нудним ботаном», надто передбачуваним, надто зручним. Він не був у моєму смаку. Моє серце прагнуло грози, вогню, небезпеки... і я знайшла все це в Садовському.

А потім Марк розчавив мене. Того вечора, після його жорстоких слів, я вперше в житті напилася до нестями. Світ крутився, сльози роз'їдали очі, і єдиним, хто опинився поруч, був Андрій. Я вилила йому все: свій біль, своє приниження, свою розбиту вщент гордість.

Він підставив плече, став моїм пластирем на відкриту рану. Андрій літав до мене в Лондон мало не щомісяця, засипав квітами, терпляче слухав моє мовчання і знову й знову зізнавався у коханні. Моє поранене серце зрештою здалося. Це не була взаємність, це була безмежна вдячність за те, що мене не кинули в найтемнішу годину. 

Два роки ми грали в стосунки на відстані: його палкі почуття проти моїх відчайдушних спроб виростити в собі хоча б краплю того ж самого.

З подачі батька Андрій наважився на пропозицію. Тато тиснув, м’яко, але невблаганно: «Він надійний, Владо. Він свій. З ним ти будеш як за кам’яною стіною». Я вагалася місяцями. Все моє нутро кричало «ні», кожна клітина тіла чинила опір цій перспективі.

А потім була та розмова. Батько мимохідь, ніби між іншим, згадав, що у Садовського хтось з'явився. Якась жінка, з якою його бачили.

Ця новина стала фінальним пострілом. Якщо Марк зміг піти далі, то чому я маю залишатися в полоні спогадів про нього? Тієї ж ночі я зателефонувала Андрію і сказала «так», заручившись із чоловіком, якого вважала своїм порятунком від минулого.

Двері кабінету прочинилися, перериваючи потік моїх думок. На порозі стояв Андрій: бездоганний, у світлому костюмі, з тією самою м’якою посмішкою, яка тепер мала б мене заспокоювати, але чомусь лише посилювала тривогу.

— Кохана, ти хотіла мене бачити? — запитав він, роблячи крок усередину.

— Андрію, мені потрібен детальний психологічний портрет кожного акціонера, — сказала я, намагаючись, щоб мій голос звучав максимально ділово, як у батька. — Я хочу розуміти, з ким маю справу. Хто досі вірний пам’яті тата, а хто вже встиг переметнутися до Ксенії. Мені треба знати, з ким можна домовитися, а від кого чекати ножа в спину вже завтра.

Я очікувала, що він дістане блокнот, планшет або хоча б почне перелічувати прізвища. Натомість Андрій зробив крок ближче, і на його обличчі з’явився той самий вираз поблажливої турботи, який я дедалі частіше бачила останнім часом.

— Владочко, люба, — він м’яко перебив мене, підходячи майже впритул до столу. — Ти дарма шукаєш ворогів там, де їх немає. Повір, ти просто накручуєш себе через стрес і смерть Ігоря Володимировича. Яка Ксенія? Яка змова?

Він злегка посміхнувся, ніби я щойно розповіла йому про візит інопланетян.

— Акціонери, Ксенія... вони всі навпаки хочуть тобі допомогти в цей нелегкий час. Це професіонали, які роками працювали з твоїм батьком. Вони дбають про благо компанії так само, як і ти. Тобі не потрібно ні з ким воювати. Тобі потрібно просто перепочити, прийти до тями й довіритися нам. Ми все владнаємо.

Андрій підніс мою руку до своїх губ і залишив на шкірі довгий, невагомий поцілунок.

— Я присягаюся тобі, що допоможу з усім. Компанія в надійних руках. Тобі не потрібно ні про що хвилюватися, кохана. Просто будь моєю дружиною, а решту я візьму на себе.

Він дивився мені в очі з такою щирістю, що будь-яка інша дівчина на моєму місці вже розтанула б від полегшення. Але замість обіцяного спокою, по моєму тілу пробіг липкий острах. Кожне його слово «довірся», «не хвилюйся», «ми все зробимо» звучало для мене як металевий засув на дверях моєї клітки.

Тривога, що оселилася в грудях ще з моменту оголошення заповіту, раптом виросла до розмірів цунамі. Чому Андрій так затято захищає тих, хто вчора намагався виштовхнути мене з правління? Чому він бачить у Ксенії союзницю, коли я бачу в ній убивцю батьківського спадку?

Я повільно забрала руку, вдавши, що хочу поправити волосся.

— Дякую, Андрію. Ти маєш рацію... можливо, я просто втомилася, — збрехала я, дивлячись на двері кабінету.

Мені хотілося, щоб Андрій пішов. Зараз! Бо його «турбота» почала душити мене сильніше, ніж будь-яка відкрита ворожнеча.