Розділ 13

Я лежу в темряві, втупившись у стелю, де розпливаються відблиски нічних ліхтарів. Вуха досі печуть від вигуків акціонерів, а перед очима стоїть задоволена посмішка Ксенії. Поразка гірка, як полин. Але я заплющую очі й наказую собі: «Не зараз. Тільки не зараз».

Роблю глибокий вдих і намагаюся витягнути з пам’яті інший момент. Той, що трапився кілька годин тому в машині. Обійми Марка... вони були як фортеця. Міцні, надійні, пахнучі ледь відчутним тютюном. Серце збивається з ритму, прискорюючи біг, і цей ритм, як метроном, переносить мене на чотири роки назад.

У ту ніч, коли метелики в моєму животі вперше перетворилися на справжній ураган.

Я пам’ятаю, як босоніж, тримаючи підбори в руках, прокрадалася повз кімнату батька. Мені було дев’ятнадцять, я була на межі істерики після чергового скандалу з Ксенією, яка знову «виховувала» мене перед татом.

Я зупинилася біля дверей Марка. Моя рука тремтіла, коли я обережно постукала. Один раз. Другий.

Двері відчинилися майже миттєво. Я завмерла, бо звикла бачити Садовського в бездоганних костюмах, з білою сорочкою, застебнутою на всі ґудзики, і зі зброєю на поясі. Але зараз переді мною стояв інший Марк. У простій сірій футболці, яка облягала його широкі плечі, і домашніх штанах. Волосся було трохи скуйовджене, а в погляді замість професійної холодності промайнуло щире зніяковіння.

— Владилено Ігорівно? — його голос був низьким, сонним і таким привабливим, що в мене перехопило подих. — Щось сталося? Все добре?

— Перепрошую за пізній візит, Марку, — я забарилася, розглядаючи свої пальці. — Я... я просто...

— Чим я можу вам допомогти? — він зробив крок назустріч, і я відчула тепле повітря, що йшло з його кімнати.

Я підняла на чоловіка погляд, намагаючись додати йому тієї самої «невинності», яка завжди спрацьовувала з батьком.

— Вивези мене звідси непомітно, будь ласка. Я посварилася з татом через Ксенію, і якщо я залишуся тут хоча б ще на годину, то я наговорю такого, про що шкодуватиму все життя. Мені треба провітритися.

Марк не почав читати мені нотації про безпеку чи пізній час. Він не сказав жодного слова докору. Просто кивнув, накинув на футболку кофту на замку, взяв телефон і ключі.

— Йдемо. Тільки тихо.

Я щиро посміхнулася, вперше за той довгий день. Ми прокралися через чорний хід, як двоє підлітків, що тікають з уроків. Коли ми нарешті сіли в машину і виїхали за ворота маєтку, я відчула, як тягар з плечей почав сползати.

— Куди їдемо? — запитав Марк, плавно перемикаючи передачу.

— На набережну. Туди, де багато води і мало людей.

Ми їхали під тиху музику, що лилася з динаміків. Нічний Київ пропливав повз нас розмитими вогнями. Я дивилася у вікно, насолоджуючись тишею, аж поки Марк не порушив її.

— Що трапилося цього разу? — запитав він, не відриваючи очей від дороги. — Виглядаєте так, ніби готові спалити цей дім дотла.

— Ксенія... — я зітхнула, притулившись чолом до холодного скла. — Вона знову робить з мене некеровану бунтарку. Переконує батька, що мені терміново потрібен Лондон. Мовляв, там з мене зроблять леді, навчать манер і «вгамують норов». Вона просто хоче здихатися мене, Марку. Їй затісно зі мною в одному місті.

— Лондон – це непогано, — тихо сказав він. — Там хороші бізнес-школи.

— Справа не в школах! Справа в тому, що вона вирішує мою долю, а батько її слухає! — я відчула, як сльози знову підступають до очей.

Марк нічого не відповів, але я відчула, як він на мить міцніше стиснув кермо. Це була його мовчазна підтримка: єдина, яку він міг собі дозволити.

Коли ми приїхали на набережну, я мимоволі здригнулася в своїй легкій сукні. Я вийшла з машини і пішла до води, насолоджуючись тишею. Марк ішов на два кроки позаду, як завжди, зберігаючи дистанцію.

Я зупинилася біля парапету, вдихаючи вогке повітря. Раптом я відчула, як на мої плечі лягає щось велике і тепле. Його кофта. Та сама, на замку. Я загорнулася в неї, і мене миттєво огорнув його аромат. Хвоя, трохи цитрусу і те саме тепло, яке виходило від нього в кімнаті. У голові паморочилося від надлишку емоцій. Всередині все тріпотіло, метелики влаштували справжній бал, а серце билося так гучно, що, здавалося, Марк чує цей гуркіт.

Садовський до біса мені подобався. Не як охоронець. Як чоловік, який просто був поруч, коли весь світ здавався ворожим.

Я не витримала. Я зробила крок назад, скорочуючи ту кляту дистанцію, і вперлася головою в його ключицю. Я відчула, як Марк на мить завмер, переставши дихати. Його м'язи під футболкою стали кам'яними. Я заплющила очі, вбираючи в себе його силу, його запах, його спокій.

А потім сталося те, що я згадуватиму наступні чотири роки в холодному Лондоні. Марк обережно, майже невагомо, поклав руку мені на голову. Його велика долоня почала повільно гладити моє волосся. Так само ніжно і заспокійливо, як сьогодні, після мого фіаско.

Тоді, на набережній, я вірила, що це – початок нашої історії. Я не знала, що згодом він відштовхне мене з такою жорстокістю, на яку здатен лише той, хто справді відчував щось глибоке.

Я лежу в ліжку, і мої пальці мимоволі торкаються волосся там, де сьогодні була його рука. Минуло чотири роки. Ми стали старшими, жорсткішими, ми ненавидимо одне одного... чи це лише маска?