Розділ 11

Я стояв біля вікна в гостьовому крилі, дивлячись на те, як сутінки повільно з’їдають сад. У роті відчувався присмак власної люті, а на правому плечі – там, де щойно плакала Влада, досі пекло. Тканина піджака встигла висохнути, але я відчував цю вологу шкірою, ніби її сльози просочилися крізь м’язи прямо до кісток.

Я стільки років переконував себе, що випалив її з пам’яті. Будував стіни, вчив себе дивитися на Владилену, як на цінний об’єкт під охороною. Об’єкт №1. Без імені, без запаху волосся, без того бісового блиску в очах. Я вважав, що старі образи зацементувалися, перетворившись на надійний фундамент моєї байдужості.

Але варто було їй притиснутися до мене в машині і вся моя оборона посипалася, як картковий будинок під шквальним вітром. Та довірливість, з якою Влада шукала захисту в моїх обіймах, завдавала мені майже фізичного болю. Це було гірше за кулю. Бо кулю можна видалити, а цей щем у грудях – ні…

Ми мимоволі почали зринати спогади. Шість років. Саме стільки пройшло з того дня, коли я вперше переступив поріг цього маєтку.

Мені було двадцять шість. Я щойно пішов зі служби в поліції, шукав роботу, де мої навички могли знадобитися. Ігор Володимирович найняв мене особистим охоронцем. Тоді я думав, що моїм світом будуть лише графіки виїздів, броньовані авто та безпека шефа.

А потім я побачив її.

Владилені було вісімнадцять. Вона спускалася тими самими мармуровими сходами, якими сьогодні втікала від мене в сльозах. На ній була легка сукня, а в руках якісь підручники. Ми обмінялися поглядами лише на секунду, але цей момент закарбувався в моїй пам’яті назавжди. Це був погляд повної, нестримної цікавості. Влада не дивилася на мене як на обслугу. Вона дивилася на мене як на загадку, яку обов'язково треба розгадати.

— Це моя донька, Марку. Прошу любити й не ображати, — басом прогримів тоді шеф, по-батьківськи поплескавши мене по плечу.

Спершу мої обов’язки були чіткими: охорона тільки Ігоря Володимировича. Але згодом він почав просити про «послуги». То відвезти Владу на лекцію, то супроводити на вечірку до подруги, то просто «підстрахувати», поки водій у відпустці. Робота була не складною, майже відпочинком після виїздів із шефом.

Владилена спочатку теж не завдавала клопоту. Вона була тихою, майже непомітною тінню у великій машині. Ми мало спілкувалися. Коротке «дякую», «о третій заберіть», «добрий вечір». Але ми продовжували обмінюватися поглядами в дзеркало заднього виду. Я бачив, як вона вивчає мій профіль. Вона бачила, як я стежу за кожним її рухом.

Я чесно намагався бути професіоналом. Тримав дистанцію, відповідав сухо, не дозволяв собі зайвих думок. Але не захоплюватися нею було неможливо. Владилена була не просто гарною, ляльок у Києві вистачало. Вона була живою. Доглянутою до кінчиків нігтів, але з таким запальним характером і гострим язиком, що іноді я ледь стримував посмішку.

Її сарказм, її вміння однією фразою поставити на місце нахабного офіціанта чи занадто наполегливого кавалера – це зачіпало мене за живе. Вона була вогнем у крижаній оболонці мажорки.

Проте для мене вона все одно залишалася юною. Між нами була прірва у вісім років. Для двадцятирічного хлопця це ніщо, але для двадцятишестирічного чоловіка, який бачив бруд і смерть, вісімнадцятирічна дівчинка здавалася іншим видом створіння. Тендітним, незіпсованим, таким, що потребує захисту навіть від самої себе.

Я відразу розставив для себе табу. Червоні лінії, за які не можна заходити. Донька шефа. Маленька дівчинка, яка грається в доросле життя. Я повторював це собі як мантру кожного разу, коли зачиняв за нею двері авто.

Хто ж знав, що ці «табу» виявляться лише паперовими стінами? Хто знав, що її гострий язик почне дражнити саме мене, а її цікавість переросте в щось таке, що знесе всі мої професійні налаштування на своєму шляху?

Тоді я ще вірив, що тримаю все під контролем. Я не знав, що кохання вже пустило коріння в цьому бетоні моєї витримки. І що згодом це коріння розірве моє життя на шматки, залишивши по собі тільки попіл і ненависть, яка сьогодні, чомусь, знову почала пахнути її парфумами.

Я відійшов від вікна і стиснув кулаки. Вісім років різниці. Шість років з моменту зустрічі. Чотири роки з дня її втечі.

А я досі відчуваю, як тремтить моє серце, коли Владилена просто вимовляє моє ім’я…