Розділ 10

Коли колеса автомобіля м’яко шурхнули по гравійній доріжці маєтку, я відчула лише одне: бажання зникнути. Розчинитися на місці, стати частиною оббивки сидіння, аби тільки не виходити з машини, де повітря все ще було просякнуте запахом Марка і моєю власною ганьбою.

Я не хотіла ніяких справ. Ніяких паперів, дзвінків чи стратегій. Всередині все випалило вщент. Лишилася тільки пустка, заповнена їдкою сумішшю болю, злості та розчарування, що роз’їдало мене зсередини, наче кислота.

Я вийшла з машини, не озираючись. Знала, що Марк дивиться мені в спину. Відчувала його погляд потилицею: важкий, вичікувальний, занадто проникливий. Мені було до нудоти соромно за ту слабкість, яку я дозволила собі в салоні авто. Я – Владилена Вдовиченко, яка чотири роки будувала навколо себе крижаний панцир у Лондоні, щоб сьогодні розвалитися на шматки на плечі свого охоронця? Того самого чоловіка, перед яким заприсяглася ніколи більше не бути вразливою?

Це було жахливо. Я оголилася перед ним сильніше, ніж якби зняла весь одяг. Я плакала, задихаючись від безсилля, замість того, щоб тримати обличчя. Замість того, щоб бути гідною прізвища, яке ношу.

Я майже бігла коридорами маєтку, ігноруючи запитальний погляд покоївки. Тільки опинившись у своїй спальні, я нарешті зачинила двері на замок і притулилася до них спиною. 

Зірвавши з себе ненависні підбори, я відкинула їх у кут. Піджак полетів на крісло. Я впала на ліжко, зариваючись обличчям у подушки. Горло все ще пекло від образи, а в голові пульсувала одна думка: Ксенія перемогла в першому раунді.

Це було очікувано. Звісно, Ксенія не здасться просто так. Вона дев’ять років вичікувала цей момент. Чхати вона хотіла на останню волю батька, на закон, на мораль. Для неї цей бізнес був трофеєм, до якого вона йшла по головах.

Я ненавиділа її кожною клітиною свого тіла. Дев’ять років тому вона ввірвалася в наш дім, зруйнувавши в ньому спокій. Мені було п’ятнадцять. Два роки після смерті мами… Два роки, за які я так і не навчилася дихати без неї. І тут тато приводить «її».

Мені було боляче до крику. Не від того, що в домі з’явилася інша жінка, а від того, як швидко батько здався. Як швидко він дозволив Ксенії зайняти місце, яке належало моїй матері. Їй було двадцять п’ять, всього на десять років більше, ніж мені. Молода, амбітна стажерка, яка прийшла «навчатися» в компанію батька. Тепер я розумію, чому саме вона навчилася. Вона майстерно вивчила слабкості сорокарічного чоловіка, який намагався заглушити самотність роботою.

Спершу вона була «милою». О, як вона старалася! Пропонувала стати моєю «подругою», купувала мені подарунки, намагалася затягнути на шопінг чи в кіно. Але я бачила цей хижий блиск у її очах задовго до того, як вона одягла обручку. Я бачила, як вона міряла поглядом антикваріат у вітальні. Як вона торкалася срібла на столі. Це не було захоплення, це була інвентаризація власності.

Після весілля маска почала тріскатися. Батько цього не помічав, бо Ксенія була ідеальною дружиною при ньому. Турботливою, тихою, підтримуючою. Але як тільки двері кабінету зачинялися і ми залишалися наодинці, починалася справжня холодна війна.

Я боролася як могла. Била посуд, влаштовувала істерики, намагалася відкрити батьку очі. Але він бачив у цьому лише підлітковий бунт і ревнощі до пам’яті матері.

Тоді я знала: хай там що, у мене є батько. Хай він засліплений, хай він помиляється, але він – моя скеля. Якщо Ксенія перейде межу, він захистить мене. Він був моїм тилом, моїм останнім рубежем.

А зараз… зараз я лежу на цьому ліжку в порожньому маєтку, і за дверима немає нікого, хто прийде на мій крик. Його більше немає. Скеля розсипалася в пил, залишивши мене одну на відкритій місцевості під прицілом снайперів.

Ксенія отримала маєток. Андрій отримав доступ до моїх рахунків через «турботу». А я? Я отримала тільки пекучий біль і усвідомлення того, що мені немає на кого покластися. 

Мимоволі я згадала обійми Марка в машині. Його рука на моїй голові… Це було єдине справжнє, що трапилося зі мною за ці дні. І саме це лякало мене найбільше. Бо якщо я дозволю собі повірити ще й йому, а він виявиться черговим гравцем у цій кривавій шахівниці,  я просто не витримаю.

Я перевернулася на спину і вставилася в стелю.

— Ти чуєш мене, тату? — прошепотіла я в порожнечу. — Ти залишив мене в лігві вовків без жодної зброї. Ти хотів мені щастя, а подарував пекло.

Я зціпила зуби так, що затріщали щелепи. Сльози знову підступили, але я змусила себе їх проковтнути. Досить. Ридання на плечі Садовського були лімітом моєї слабкості на цей рік.

Якщо вони хочуть війни, вони її отримають. Ксенія думає, що я та сама п’ятнадцятирічна дівчинка, яка ховається по кутках. Вона помиляється. Я – донька Ігоря Вдовиченка. І я навчуся стріляти першою, навіть якщо моє серце при цьому перетвориться на камінь.

Я підвелася з ліжка, підійшла до дзеркала і почала витирати розтерту туш. Обличчя було червоним, очі опухлими.

— Більше ніхто не побачить твоїх сліз, Владо, — сказала я своєму відображенню. — Ніхто. Особливо Марк.

Я пішла у ванну, щоб змити з себе цей день. Мені потрібно було очиститися від запаху поразки і запаху Садовського. Бо завтра я повернуся в той офіс. І цього разу я не шукатиму підтримки в Андрія. Я шукатиму спосіб знищити кожного, хто посмів подумати, що я слабка.