Розділ 9

Двері конференц-залу відчинилися, і я відразу зрозумів: Владилену розіп’яли.

Влада вийшла першою, але це не була хода тріумфаторки. Вона була без лиця: бліда, з неживим поглядом, застиглим десь на рівні горизонту. Поруч із нею, наче дбайливий конвоїр, ішов Андрій, по-господарськи притримуючи її за талію. Його пальці на її дорогому піджаку виглядали як мітка власності. Слідом вийшла Ксенія Вікторівна, сяючи так, ніби щойно виграла справу усього свого життя.

На мить наші погляди з Владою зустрілися. Мені не потрібні були пояснення, я прочитав усе в її скляних очах. Мачуха не дала їй дихнути, акціонери розтоптали її авторитет, а «люблячий» наречений просто допоміг їм забити цвяхи у домовину.

Мені стало відверто шкода Владилену. Усередині щось боляче смикнулося. Хотілося відштовхнути Андрія, підійти до неї і просто згребсти в обійми. Заховати від цього фальшивого світу, від цих гієн у краватках, дати їй хоча б хвилину тиші. Але я – лише тінь, яка не має права на власні почуття.

— Владилено Ігорівно, — звернувся я, повертаючи її в реальність. — У вас є ще справи в офісі, чи мені готувати машину для виїзду?

Влада здригнулася, ніби мій голос вивів її з трансу. Вона випрямила спину, намагаючись повернути собі маску крижаної принцеси.

— Є деякі справи в іншому місці, — кинула вона, дивлячись на Ксенію та Андрія з викликом, у якому відчувався відчай. — Я повернуся в офіс пізніше.

Ті лише поблажливо кивнули, наче дозволяли дитині погратися в пісочниці перед сном. Я мовчки пішов за нею до ліфта, відчуваючи, як кулаки самі собою стискаються в кишенях.

Ми сіли в машину. Як тільки двері Рендж Ровера відсікли нас від зовнішнього світу, тиша стала нестерпною. 

— Як усе пройшло? — запитав я, хоча відповідь була очевидною.

Я очікував на чергову порцію лайки, на гнів чи холодну зневагу. Але не на те, що сталося далі.

Влада раптом видала тонкий, схожий на схлип звук, і в наступну секунду вона просто впала мені на плече. Її тіло здригалося від ридань, які вона, очевидно, стримувала останню годину.

Я напружився. Кожна клітина мого тіла кричала про небезпечну близькість. Мої руки застигли на кермі, серце збилося з ритму. Це було неправильно. Це порушувало всі мої професійні та особисті кордони. Але коли я почув її приглушений голос, повний болю, я не витримав.

— Вони... вони просто викреслили мене, Марку, — ридала вона, уткнувшись обличчям у мою тканину піджака. — Андрій сказав, що «допоможе» мені не нести цей тягар... Він домовився з Ксенією. Вони все вирішили за мене...

Я повільно прибрав одну руку з керма і, вагаючись, обійняв її за плечі, притягуючи ближче. Мої пальці несміливо, майже невагомо торкнулися її волосся. Воно пахло дорогими парфумами і чимось солодким, що нагадувало про наше спільне минуле.

— Не плач, Владо… тихо, — прошепотів я, погладжуючи дівчину по голові.

Вона продовжувала плакати, розповідаючи, як акціонери сміялися їй в обличчя, як Ксенія привласнила крісло батька. А в мене в грудях розливалася пекуча лють упереміш із гіркотою. Мені було боляче за неї так, ніби це моє серце зараз розтирали в пил на тій раді директорів.

Влада здригалася від ридань, чіпляючись за мій піджак, ніби я був єдиним плотом посеред шторму, що розносив її життя на тріски. Її сльози просочували тонку тканину сорочки, обпікаючи шкіру. Я мав би відсторонитися, нагадати про субординацію, про те, що я – обслуга. Але замість цього я міцніше стиснув пальці на її тремтячому плечі, зариваючись обличчям у волосся, яке пахло розпачем і минулим.

Влада була розбитою, маленькою і такою справжньою в цю мить, що мені хотілося проклясти той день, коли я дозволив собі її ненавидіти.

— Я програла, навіть не почавши г-гру, — зітхнула вона. 

— Вони не виграли, чуєш? — я зціпив зуби, продовжуючи тримати Владилену у своїх обіймах. — Це лише перший раунд. Ми знайдемо вихід. Я обіцяю, Владо. Ти ще всім покажеш на, що здатна. Ти ж Вдовиченко, ти не можеш здатися. 

Я не знав, як саме, але в ту хвилину я був готовий спалити цей офіс дотла, аби Владилена більше ніколи не плакала на моєму плечі від безсилля.