Розділ 8

Я увійшла в скляні двері офісу «Empire Logistic Group» і мимоволі затамувала подих. Це було королівство мого батька, з панорамними вікнами з видом на Дніпро. Працівники, помітивши мене, завмирали.

— Доброго ранку, Владилено Ігорівно, — почулося з одного боку. 

— Співчуваємо вашій втраті, — прошепотів хтось біля ліфта.

Я лише стримано кивала, тримаючи спину рівно. Марк ішов на пів кроку позаду. Його важка, впевнена хода створювала навколо мене захисний кокон, який не давав офісному шепоту пробитися всередину.

Ми зупинилися біля дверей конференц-залу. Моя рука на мить зависла над ручкою. Пальці ледь помітно тремтіли. Макіяж міг приховати втому, але не цей внутрішній розпач.

— Владо, — тихий голос Марка змусив мене озирнутися.

Садовський стояв зовсім близько. Його очі, зазвичай холодні й саркастичні, зараз дивилися на мене інакше. Без тіні того презирства, яке я відчувала в машині.

— Просто за заходь туди і забирай те, що твоє, — промовив він низьким, заспокійливим голосом. — Не хвилюйся. Я вірю в тебе.

Ці слова влучили прямо в серце. Від Марка, який щойно називав мене «розбещеним дівчиськом», почути таке було дорожче за будь-які акції. Всередині раптом розлилося дивне, майже забуте тепло. Наче він підставив мені плече саме в ту секунду, коли я почала падати. Я коротко кивнула йому, вдихнула на повні легені й штовхнула двері.

У залі панував хаос. Гучне обговорення, сміх, шелест паперів, ніхто не чекав на «спадкоємицю». На чолі столу, на місці мого батька, сиділа Ксенія. Вона розслаблено відкинулася на спинку крісла, тримаючи в руці дорогу ручку, і щось диктувала секретареві з таким виглядом, ніби вже пройшла інавгурацію. Поруч із нею сидів Андрій, уважно вдивляючись у якісь графіки.

І головне – за довгим столом не було жодного вільного стільця. Жодного місця для доньки засновника.

— Хто дозволив починати раду директорів без мене? — я навіть не приховувала свого роздратування. 

У залі миттєво запала тиша. Десятки голів повернулися в мій бік. Акціонери, сиві чоловіки в дорогих годинниках, дивилися на мене з сумішшю цікавості та відвертої поблажливості.

Ксенія повільно підвела очі. На її обличчі відразу розквітла фальшива, солодка посмішка, від якої мене ледь не знудило.

— Владочко, люба! Ми думали, тобі потрібен час прийти до тями після... ну, ти розумієш, — мачуха не виглядала вбитою горем, як це було вчора. — Ми не хотіли тебе турбувати дрібницями. Ти нічого важливого не пропустила, ми просто обговорюємо поточні операційні витрати.

Андрій ніяково підхопився зі свого місця поруч із нею. Його обличчя виражало глибоке збентеження, яке, я була впевнена, він репетирував перед дзеркалом.

— Кохана, сідай, будь ласка, — він посунув своє крісло, поступаючись мені. — Вибач, ми справді захопилися справами.

Я відчувала, як усередині закипає лють. Ксенія спеціально сіла на моє місце, щоб показати всім присутнім: я тут гостя, а вона – господиня. Мені хотілося виставити її за двері прямо зараз, але я пам'ятала, де знаходжуся. Перед цими вовками-акціонерами я не могла дозволити собі істерику. Це був би мій миттєвий програш.

Мовчки підійшла і сіла на запропоноване місце. Крісло ще зберігало тепло Андрія, і це було огидно.

— Доброго дня всім присутнім, — я обвела зал поглядом, намагаючись вкласти в нього всю владність, на яку була здатна. — Думаю, що ви всі знаєте хто я така, як і про останню волю мого покійного батька. Від сьогодні я беру на себе повноваження голови правління згідно заповіту.

По залу прокотився ледь чутний смішок. Один із акціонерів, літній чоловік, якого я пам'ятала ще дитиною, примружився. 

— Владилено Ігорівно, заповіт – це папір. А бізнес – це процеси. Ми якраз обговорювали, що Ксенія Вікторівна має більше досвіду в останніх справах вашого батька…

— Владочко, не хвилюйся так, — голос Ксенії прозвучав м'яко, але в ньому відчувалася отрута. — Панове, я впевнена, що Влада з часом у всьому розбереться. Просто зараз, у такий кризовий момент, компанії потрібна тверда рука. Я була поруч з Ігорем останні дев’ять років, я знаю кожен контракт, кожного постачальника. Я готова взяти на себе оперативне управління, поки наша дівчинка... адаптується.

«Наша дівчинка». Мачуха вимовляла це так, ніби мені було п'ять років і я щойно розбила улюблену вазу батька. Кожне її слово «захисту» насправді вбивало останній цвях у мою репутацію перед цими вовками. Ксенія не відстоювала мене, вона майстерно топила, виставляючи немічною сиротою, якій місце в спа-салоні, а не за кермом логістичного гіганта.

Я відчула, як паніка починає підступати до горла. Під столом я до болю стиснула кулаки, впиваючись нігтями в долоні, щоб не втратити самоконтроль. Я інстинктивно повернула голову ліворуч, шукаючи поглядом Андрія. Мій наречений, людина, з якою я збиралася пов’язати життя, єдиний, хто мав би зараз стати на мій бік і нагадати цим людям про букву закону.

Андрій відчув мій погляд. Він повільно повернувся до мене, і на його обличчі була та сама заспокійлива, майже свята посмішка. Він накрив мою долоню своєю, а іншою рукою ніжно торкнувся мого плеча. Це був жест підтримки, але для всіх присутніх він виглядав як жест власності.