Розділ 7

Ніч розтягнулася в нескінченну стрічку з обривків спогадів і страшенного болю. Кожного разу, коли я заплющувала очі, бачила обличчя батька, не те, з портрета на кладовищі, а живе, усміхнене, зі зморшками навколо очей. 

Коли сонце нарешті пробилося крізь щільні штори, я змусила себе встати. Дзеркало зустріло мене відображенням жінки, яку я ледь впізнавала: бліда шкіра, темні кола під очима, згаслий погляд.

— Тільки не сьогодні, — прошепотіла я власному відображенню.

Щільний консилер приховав сліди скорботи й безсоння, холодна вода зняла набряки, а матова червона помада стала моїм бойовим щитом. Я вдягнула бездоганний графітовий костюм-трійку і підбори, що додавали мені не тільки зросту, а й тієї самої «сталевої» впевненості, якої так бракувало всередині.

Сніданок я проігнорувала. Запах кави та яєчні, що доносився з кухні, викликав лише нудоту. Я схопила сумку й швидким кроком вийшла з дому, прямуючи до гаража. Мені потрібно було самій сісти за кермо. Відчути контроль. Хоча б над машиною, якщо моє життя перетворилося на хаос.

— Кудись зібралася? — голос Марка порушив ранкову тишу двору.

Він стояв біля Рендж Ровера, схрестивши руки на грудях. Як завжди, ідеально зібраний, у чорній сорочці, з тим самим непроникним виразом обличчя.

— До компанії, Садовський. Сама, — я натиснула на брелок своєї машини, але Марк навіть не ворухнувся. 

— Ти не в тому стані, щоб сідати за кермо. Я відвезу. 

— Я в чудовому стані! — огризнулася я, відчуваючи, як закипає роздратування. — Не треба мене опікати. Ти – охорона, а не нянька.

Марк лише повільно закотив очі. Цей жест був таким неформальним і водночас таким принизливим, що я мало не задихнулася від люті. 

— Владо, я бачу, як у тебе тремтять пальці. Ти нервуєш так, що переплутаєш газ із гальмом на першому ж світлофорі.

Він зробив крок до мене, скорочуючи дистанцію. Його присутність знову подіяла як дивний анестетик. Хай що б між нами було: ненависть, парі, роки мовчання, але поруч із ним мені справді ставало легше. Може, тому, що він був єдиним, хто не намагався мені посміхатися фальшиво.

— Я буду тебе супроводжувати, — сказав Марк уже м’якше, але з тими нотками, що не допускали заперечень. — Це не обговорюється.

Я хотіла сказати щось різке, кинути ключі йому в обличчя, але натомість просто мовчки обійшла машину і сіла на пасажирське крісло. Марк зайняв місце водія, і за мить двигун потужно забурчав.

Ми виїхали за ворота маєтку. Я відвернулася до вікна, розглядаючи Київ. Місто змінилося, але залишилося до болю рідним. Нові висотки, розв'язки, яскраві вітрини, я скучила за цим драйвом, за цим повітрям, навіть якщо воно було просякнуте вихлопними газами.

У салоні панувала незручна, тиснуча тиша. Я чула тільки ритмічне клацання поворотника.

— Тобі треба бути готовою, — Марк порушив мовчанку, не відриваючи очей від дороги. — У компанії зараз непросто. Ксенія зміцнила свої позиції, поки ти була в Лондоні. І не тому, що твій батько став їй більше довіряти.

 — Вона – дружина засновника, — кинула я. — Це логічно. 

— Це не логічно, це куплено, — відрізав Марк. — Я припускаю, що Ксенія підім’яла під себе кількох ключових акціонерів. Грошима, обіцянками чи компроматом, неважливо. Сьогодні вони можуть виступити єдиним фронтом проти тебе.

Я зітхнула, відчуваючи, як піджак стає затісним. 

— Ксенія не має прав на бізнес. Заповіт однозначний. Я отримаю все. 

— Отримаєш, — Марк на мить кинув на мене швидкий погляд. — Але керувати ти не зможеш, якщо вони тебе не приймуть. Для них ти – розбещене дівчисько, яке приїхало з Європи з дипломом, але без жодного дня реального досвіду в їхніх «брудних» іграх. Твій авторитет дорівнює нулю. І тобі доведеться зубами виривати їхню повагу.

Слова Садовського про «розбещене дівчисько» різанули по живому. Я повільно повернула голову до нього. 

— А ти? — мій голос прозвучав тихіше, ніж я хотіла. — Ти теж так вважаєш? Що я просто зіпсована мажорка, яка ні на що не здатна?

Марк промовчав. Його щелепи зімкнулися так міцно, що виступили жовна. Він дивився тільки вперед, і це мовчання було гучнішим за будь-які слова. Це було «так». Однозначне і безжальне.

Серце боляче стиснулося, ніби його взяли в лещата. Мені хотілося закричати. Хотілося схопити його за плече і заперечити. Сказати, що ті слова про «обслугу» були лише захисною реакцією перед подругами, що я боялася власних почуттів до нього і намагалася їх знецінити, щоб не виглядати слабкою. Що я кохала його тоді так сильно, що це лякало мене до смерті.

Та гордість, та сама проклята гордість Вдовиченків, не дала мені вимовити ні слова. Я не буду виправдовуватися. Не перед ним.

Я знову відвернулася до вікна. До самої будівлі компанії ми їхали мовчки. Скло відділяло мене від світу, а моя власна маска – від чоловіка, який знав про мене все, але не вірив у жодне моє щире почуття.