Розділ 5

Коли ми переступили поріг маєтку, важке повітря всередині здалося мені затхлим. У вітальні було занадто людно. Ксенія сиділа в центрі дивана, обхопивши себе руками, а поруч із нею, немов вірний вартовий, влаштувався Андрій. Навколо журнального столика також сиділи двоє чоловіків у сірих костюмах – юристи батька. Перед ними лежала тека з тисненням, яку я вперше бачила.

— Владочко, присядь, люба, — голос Ксенії був солодким, але в очах не було й натяку на тепло. — Виявилося, Ігор... він залишив заповіт. Юристи наполягли, що ми маємо почути його негайно.

Я відчула, як по спині пробіг холодок. Батько ніколи не говорив про заповіт. Він збирався жити вічно або принаймні ще років тридцять. Я мовчки опустилася в глибоке крісло навпроти. Стілець поруч був порожнім, Андрій потягнувся було до моєї руки, але я навмисно переклала сумочку, уникаючи дотику.

У ту ж мить я відчула, як за моєю спиною, трохи ліворуч, став Марк. Він не сказав жодного слова, не торкнувся мене, але його присутність була фізичною. Я відчувала тепло, що виходило від його тіла, і цей простий жест: він просто стояв там, де мав стояти мій захист, змусив мої плечі ледь помітно розслабитися. В цьому домі, повному гієн, за моєю спиною стояв вовк. Мій вовк.

Юрист, літній чоловік зі зморщеним обличчям, поправив окуляри і почав читати.

Голос його монотонно перелічував об’єкти: маєток під Києвом, земельні ділянки в Карпатах, автопарк, квартири. Усе це батько заповів Ксенії.

— О боже... Ігорю... — Ксенія раптово закрила обличчя хусточкою, зайшовшись у гучних риданнях. — Мені нічого не потрібно без нього! Навіщо мені цей будинок, якщо в ньому немає мого коханого чоловіка? Це так несправедливо!

Я ледь стрималася, щоб не закотити очі. Ксенія грала свою роль бездоганно, але я надто добре знала, як швидко вона перевірить стан рахунків на утримання цього самого маєтку.

Юрист кашлянув, перегортаючи сторінку.

— Далі щодо основного активу. Компанія «Empire Logistic Group», усі контрольні пакети акцій, дочірні підприємства, а також активи в європейських банках... — він зробив паузу, і я затамувала подих. — Ігор Володимирович заповідає своїй єдиній доньці, Владилені Ігорівні.

Я відчула, як у Ксенії миттєво висохли сльози. Вона завмерла, і її обличчя на секунду перекосилося від люті, яку вона не встигла приховати. Ксенія сподівалася на частку в бізнесі. Вона хотіла влади.

— Проте, — голос юриста став знову змінився, — є особлива умова. Протягом шести місяців, відведених на прийняття спадщини, Владилена Ігорівна має офіційно взяти шлюб. У листі до заповіту ваш батько вказав, що не хоче, аби ви несли цей тягар на своїх тендітних плечах наодинці. Він хотів бути впевненим, що поруч із вами буде чоловік, здатний стати опорою. Якщо умови не буде дотримано до кінця терміну, управління компанією переходить до опікунської ради на чолі з Ксенією Вікторівною.

Слова юриста вдарили мене під дих. Тату... як ти міг? Ти вирішив купити мені щастя за рахунок моєї свободи?

Я повільно перевела погляд на Андрія. Він сидів нерухомо, але в кутиках його губ я помітила тінь задоволеної посмішки. Він знав. Він точно знав про цю умову. Тепер Андрій був не просто моїм нареченим, він був моїм вхідним квитком у власну компанію. Чоловік намагався вдати жаль, схилив голову, ніби співчуваючи моїй долі, але очі його блищали азартом гравця, який щойно зірвав джекпот.

— Владочко, це так романтично, — прошипіла Ксенія, і я побачила, як вона ледь стримується, щоб не вибухнути від гніву. — Твій батько так піклувався про тебе. Щоправда, шість місяців – це так мало для підготовки до весілля...

Відчувала, як Марк за моєю спиною заціпенів, але не видав жодного звуку. 

Я заручена. Я маю шість місяців, щоб перетворити свій бізнес на придане, або втратити все. Поглянула на Андрія, який уже почав підводитися, щоб «втішити» мене, і раптом мені захотілося втекти. 

— Мені потрібне повітря, — різко кинула я, підводячись.

— Люба, давай я... — почав Андрій, простягаючи руку.

— Залишся з юристами, Андрію, — відрізала я. — Садовський піде зі мною.

Я вийшла з вітальні, відчуваючи важкий крок Марка за спиною. Тільки він зараз не намагався приховати свою лють, і ця чесність була єдиним, що тримало мене на ногах.