Розділ 4

Марк залишився біля машини. Зараз я б не витримала його присутності. Його погляд завжди діяв на мене як скальпель, знімаючи шар за шаром усю мою впевненість.

Я йшла по гравію, і звук моїх кроків здавався занадто гучним у цій мертвій тиші. Тато завжди ненавидів шум. Він казав, що великі гроші люблять тишу, а великі справи – спокій. Тепер у нього було і те, і інше. Назавжди…

Свіжий пагорб землі був завалений вінками. Стрічки з золотими написами «Від партнерів», «Від друзів», «Від дружини»... Я відсунула їх убік. Мені було огидно торкатися всього, що несло на собі відбиток їхнього фальшивого співчуття. Я опустилася на коліна прямо в сиру землю, не дбаючи про дорогий костюм.

— Привіт, тату, — прошепотіла я, і мій голос зламався на першому ж складі.

Тільки тут, де ніхто не бачив, я дозволила собі зламатися. Сльози потекли раптово, гарячі й нестримні. Вони обпікали щоки, капали на сиру землю.

Я закрила обличчя руками і заридала вголос, здригаючись усім тілом. Це був не просто сум. Це був дикий, первісний страх маленької дівчинки, яку залишили одну в жорстокому світі. 

Згадала його руки. Великі, теплі, пахнучі дорогим парфумом і тютюном. Ці руки колись підкидали мене вгору, ці ж руки чотири роки тому підписували чеки на моє навчання, лише б я була подалі від дому, подалі від болю, який мені завдав Садовський. Тато знав. Він усе знав, хоча ми ніколи про це не говорили. Він просто відпустив мене, даючи час загоїти рани.

— Я не встигла, тату... Я не встигла сказати, що люблю тебе. Що пробачила тобі все: і Ксенію, і твою вічну роботу, і те, що ти ніколи не був на моїх виступах у школі. Я все пробачила, тільки повернися... Будь ласка...

Я притиснулася щокою до холодного каменю. Мені здавалося, що якщо я буду триматися достатньо міцно, я почую його серце. Те саме серце, яке, за словами лікарів, просто «зупинилося».

Та цього не трапилося. Навпаки, я чомусь згадала слова Марка про те, що в місті все змінилося. Про те, що я маю бути обережною. І тому довелося опановувати себе. 

— Я не здамся, — я повільно випрямилася, хоча в грудях усе ще пекло від болю. — Чуєш? Я не дозволю їм забрати те, що ти будував усе життя. Я стану такою, як ти. Захищу твій спадок.

Піднялася з колін, похитуючись від слабкості. Ноги були ватяними, а очі боліли так, ніби в них накидали скла. Останній раз поглянула на портрет з чорною стрічкою. Батько дивився на мене своїм фірмовим владним поглядом, і мені здалося, що в кутиках його очей промайнула ледь помітна підтримка.

Я витерла обличчя тильною стороною долоні, глибоко вдихнула вогке повітря і розвернулася. Попереду, біля машини, на мене чекав чоловік, який був моїм особистим пеклом. Але зараз він був єдиним, хто справді щиро співчував мені.

***

Я викинув недопалок і розтер його підошвою по гравію. Минуло чотири роки. Владилена виросла. Стала ще красивішою і водночас ще недоступнішою. І я, дивлячись на неї зараз, не розумію самого себе: я досі ненавиджу її за те приниження, чи я хочу її вкрасти у всього світу і сховати там, де їй не буде так сильно боляче?

Андрій, цей слизький тип, ходить навколо Влади, намагається тримати за талію, шепоче якісь «співчуття» на вухо. Хочеться просто підійти й зламати йому кожну кістку на тих руках, що торкалися її. Не тому, що я такий відданий охоронець. А тому, що Владилена – моя. Моя ненависть, моя пам'ять, моя перша помилка. Навіть якщо вона про це не знає. Навіть якщо вона дивиться на мене як на порожнє місце.

Я бачив, як вона витирає обличчя, намагаючись знову натягнути маску «залізної леді». Вона поверталася до машини.

— Сідайте, — кинув я, коли Влада підійшла ближче. Відкрив двері, не дивлячись їй в очі. — Треба їхати. У маєтку чекає Ксенія, а вона явно не збирається просто так віддавати компанію Ігоря Володимировича. 

Владилена лише ковзнула по мені поглядом. У цьому погляді було все: і те парі, і той кабінет, і життя в Лондоні.

Чотири роки – величезний термін, але ми зробили все, щоб наші орбіти не перетнулися. Влада жодного разу не повернулася до Києва. Навіть на свята, навіть на дні народження батька. Вона забарикадувалася в своєму Лондоні, створивши між нами тисячі кілометрів дистанції, а Ігор Володимирович, який душі в ній не чув, лише сприяв цій втечі.

Він літав до неї сам. Раз на два місяці, стабільно, його приватний джет брав курс на Гітроу. І кожного разу, коли він збирався у поїздку, я готував маршрути, перевіряв списки охорони, але ніколи не був у них першим номером. Шеф ніби відчував ту напругу, що іскрила між нами в кабінеті, хоча я ніколи нічого не розповідав. Він просто залишав мене тут. «Садовський, ти потрібен мені в Києві. Поки мене немає, на тобі всі об’єкти», — казав він, і я розумів: це мій квиток у спокій на кілька днів.

Я знав про її життя лише зі звітів хлопців, які супроводжували шефа. 

— Як вона? — питав я якось у напарника після чергового перельоту. 

— Змінилася, — знизував той плечима. — Я б сказав, що подорослішала. Багато вчиться, по вечірках майже не ходить. 

У відповідь я просто кивав. Але ввечері, залишаючись один у кабінеті охорони, я переглядав фото з камер спостереження лондонського будинку, які шеф встановив для її безпеки. На зернистих кадрах вона була іншою: не мажоркою з парі, а втомленою дівчиною з вічно заплетеним волоссям і стопкою підручників.