Розділ 2

Я дозволив собі затримати погляд на Владилені на частку секунди довше, ніж це було дозволено. Можливо, на цілу вічність. Вона змінилася. Тепер це була не та імпульсивна дівчинка, яка кидала виклик усьому світу своїм сміхом. Коротка яскрава сукня, до якої я звик, сьогодні була замінена на строгий чорний костюм, але він не міг приховати тієї магнетичної сили, яка завжди виходила від неї.

— Прийміть мої співчуття, Владилено Ігорівно, — вимовив я, змушуючи свій голос звучати максимально відсторонено. Кожне слово давалося з зусиллям.

Владилена лише коротко кивнула, навіть не глянувши на мене в цей момент. Її увага була прикута до Ксенії. Я бачив, як між ними вирують іскри. Неприязнь, яка роками отруювала атмосферу в цьому домі, зараз перетворилася на відкриту війну. 

Ксенія Вікторівна завжди була майстром інтриг. Я пам’ятав десятки випадків, коли вона непомітно «підставляла» Владу перед батьком, виставляючи її некерованою бунтаркою, поки сама грала роль покірної та турботливої дружини. Ігор Володимирович, попри свій залізний характер, часто вівся на ці маніпуляції.

Але сьогодні був не той день. 

— Владилено Ігорівно, — знову звернувся я до неї, порушуючи затяжну паузу. — Якщо ви готові, я можу відвезти вас на кладовище зараз. Поминки завершилися, але ви маєте право попрощатися з батьком наодинці.

Я чекав на шпильку. Чекав, що Влада розвернеться і скаже щось у своєму репертуарі про те, що я «занадто багато на себе беру». Але на мій подив, дівчина просто кивнула. В її очах на мить промайнуло щось схоже на вдячність, яку вона тут же ретельно сховала.

— Я сам її відвезу, — різко втрутився Андрій, роблячи крок уперед і кладучи руку Владі на талію. Його погляд, спрямований на мене, був сповнений неприхованої ворожості. — Немає жодної необхідності в охороні під час приватної поїздки на цвинтар.

Я відчув, як напружилися м’язи на моїх плечах. Андрій мені ніколи не подобався. За останній рік, відколи вони заручилися і він почав входити в частку бізнесу Ігоря, його стало занадто багато в цьому домі. Він мітив на місце спадкоємця ще до того, як тіло господаря встигло охолонути.

— Мені байдуже, — холодно відрізала Влада, скидаючи руку Андрія зі своєї талії. — Хай везе Марк. Я просто хочу нарешті попрощатися з батьком. Без зайвих свідків і розмов.

Владилена розвернулася і попрямувала до виходу, не чекаючи на заперечення. Її підбори впевнено цокали по мармуровій підлозі, відбиваючись луною в порожній вітальні.

Я затримався на секунду, щоб зустрітися поглядом з Андрієм. Мені так і кортіло з’язвити, кинути щось про те, що «наречений» не завжди означає «пріоритет», але я втримав маску професійної байдужості. Хоча всередині все тріумфувало.

—Владилена Ігорівна буде у безпеці, — кинув я йому через плече і пішов слідом за нею.

Я відчинив перед Владою задні двері Рендж Ровера, але вона, ігноруючи мій жест, обійшла машину і сіла на переднє пасажирське сидіння.

Це був виклик. Старий, знайомий виклик, який змушував мою кров швидше бігти по венах. Я сів за кермо, завів двигун і відчув, як салон наповнюється її ароматом. Попереду була дорога до могили людини, яка нас пов’язувала і розділяла одночасно. І я знав, що ця поїздка – лише початок того шторму, який от-от мав накрити нас обох.

***

Зараз у мене не було сил на ігри, на згадки про минуле чи на те, щоб виясняти стосунки з чоловіком, який сидів за кермом. Марк був поруч і цього було достатньо. Його присутність була єдиною константою в моєму зруйнованому світі, хоча я й намагалася переконати себе, що він – просто частина мого минулого життя.

У салоні панувала незручна, майже фізично відчутна тиша. Я відчувала на собі його погляди, короткі, швидкі, але водночас наповнені чимось, що я не хотіла розшифровувати. Я не повертала голови. Дивилася лише вперед, на дорогу, що змійкою в’юнилася через вечірнє передмістя, поки питання, яке роз’їдало мене зсередини, не стало занадто великим, щоб тримати його в собі.

— Скажи мені правду, Марку. Є хоч один шанс, що батька могли вбити?

Садовський не відповів одразу. Я помітила, як його пальці трохи міцніше стиснули шкіряне кермо. Він на мить замислився, зважуючи кожне слово, ніби боявся дати мені хибну надію або, навпаки, занадто сильно налякати.

— Я не чула, щоб батька колись турбувало серце, — продовжила я, не чекаючи його реакції. — Він був фанатом здоров'я, постійно проходив чек-апи. Як серце могло просто взяти й зупинитися?

— Я жодного разу не супроводжував його до лікарень за останні пів року, — нарешті промовив Марк, дивлячись на дорогу. — Ігор Володимирович ніколи не скаржився. Принаймні при мені. Він працював по дванадцять годин на добу, пив забагато міцної кави, але... серце завжди здавалося його найсильнішим місцем.

— Саме так, — я різко повернулася до Марка, шукаючи в його профілі хоч якусь зачіпку. — Я сумніваюся, що саме серце його підвело. Це занадто вчасно для всіх. Для Ксенії, для партнерів, для конкурентів.

— Був розтин, Владилено Ігорівно, — спокійно, але з тінню сумніву в голосі відповів він. — Перевірили все. Токсикологія, аналізи... Офіційний висновок – гостра серцева недостатність. Слідів насильства чи сторонніх речовин не виявлено.

— Я не вірю в це, — відрізала я, знову відвертаючись до вікна. — Папірці можна купити. Висновки можна підробити. Я буду копати. Якщо хтось приклав до цього руку, я знайду його і знищу.