Глава 4

Друзів у Захара не було, зі сім’єю давно не спілкувався і вони живуть в іншому місті. Їх не хотілося турбувати. Телефона з собою не мав. Під час гри заборонено носити його біля себе. 

Згадав про одну єдину людину, яка могла допомогти. Вагався, не впевнений що чоловік йому допоможе, адже декілька років не спілкувався з ним. Відкрив свій обліковий запис у соціальній мережі. Сорок непрочитаних повідомлень. Сорок! Не міг згадати скільки часу не заглядав сюди. Не хотів, щоб компанія, для якої він  став його очима, читала особисті листування. Швидко знайшов сторінку друга та написав повідомлення. Не вірив, що це спрацює, необхідний запасний варіант.

Сів у крісло. За допомогою пульту, на екрані вибрав тіло рудоволосого чоловіка. До скроні приліпив гектокотиль. Одягнув окуляри й опинився серед гамірної вулиці. Це стандартна локація, й на початок гри, персонаж мав знаходитися саме тут. Звісно, за додаткову плату можна домовитися й про інше місце. Для певності, порухав пальцями. Вони, як і все тіло персонажа, підкорялися йому. 

Захар незручно почувався у чужому тілі. Надто добре пам’ятав, як це – бути покірною лялькою і виконувати чиїсь забаганки. Озирнувся навколо у пошуку порятунку. Всі кудись поспішали, й зовсім не зважали на нього. Назустріч крокувала дівчина, дзвінко цокаючи високими підборами.  Захар звернувся до неї:

– Можна зателефонувати з вашого телефону? Я свій загубив.

Дівчина похитала головою та пришвидшила крок. Мовчки оминула його й впевнено рухалася далі. Захар хмикнув. На іншому боці вулиці йшов чоловік поважного віку. Хлопець перебіг дорогу й звернувся до нього з таким же проханням. Незнайомець простягнув старенький смартфон й Захар натиснув 102. Короткий гудок швидко обірвався й перед очима з’явилася кімната з якої він так відчайдушно намагався втекти. Його руки й ноги виявилися міцно прикріпленими до крісла широкими ремнями та повністю знерухомили тіло.

– Ось ти й попався, – суворий голос охоронця подіяв як холодний душ. Захар приречено заплющив очі, – це все, гру закінчено. Він так і не встиг повідомити про себе. Щось підказувало йому – цього разу слід очікувати серйознішого покарання. Наче на підтвердження його здогадів, охоронець поправив комір чорної сорочки та продовжив, – ти змусив нас побігати за собою. Дуже винахідливо – викинути чіп на автомобіль.

Захар зустрівся поглядом з чоловіком, який колись переконав підписати контракт, втаємничивши всі деталі. Темні очі, наче поріддя ночі, докірливо дивилися на нього. Юрій Стражевський – власник проєкту “Без меж”, це ім’я у багатьох викликало страх, а для Захара воно стало початком неволі. Хлопець похитав головою:

– Я всього лише хочу свободи. Благаю, відпустіть. Мені набридло таке життя, почуваюся полоненим у власному тілі.

– Ти сам підписав контракт. Він не підлягає розірванню. Ми надто багато коштів вклали у цей експеримент.  Твоє тіло належить нам.

Це прозвучало як вердикт, смертельний вирок, що не підлягає обговоренню. Захар не бажав миритися з такою долею:

– Але я не знав усіх деталей. Ви позбавили мене вибору, а тепер утримуєте силоміць. 

– Зараз це не важливо. Ми багато вклали у твоє тіло. Адже, щоб не сталося відторгнення чіпа організмом, доводиться давати тобі дорогі ліки. Гра – це лише вершина айсберга. Я планую представити цей проєкт у вищих колах, а для цього мені потрібний ти.  Уяви, якщо злочинцям вживляти чіпи та контролювати їх на свободі. Тоді у в’язницях не буде потреби. Як тільки вони захочуть зробити щось протиправне, то чіп цього не дозволить. А якщо застосувати його на політику чи іншій впливовій особі? - в очах Захара промайнув страх. Він боявся як далеко зайде хвора фантазія Стражевського. Юрій задоволено всміхнувся, – бачу, ти спіймав суть моєї думки. Не опирайся, спрости усім нам завдання. На жаль, для успішного з'єднання чіпа з тобою, потрібно, щоб ти був при тямі.

Захар приречено спостерігав, як лікар відкриває маленький футляр та дістає звідти ненависний чіп, річ, що знову зробить його безправним рабом та покірною лялькою. Стиснув пальці в кулаки та смикнув руки. Ремені боляче врізалися у шкіру, проте не піддалися. Олександр повільно, наче остерігаючись хижого звіра, підійшов до Захара. Його холодні пальці вже торкалися шиї й натиснули на рану.  Хлопець затамував подих й заплющив очі. Важко змиритися з тим, що знову стаєш рабом.

Скрип дверей змусив здригнутися. На порозі з’явився переляканий охоронець:

– Шеф, там внизу прийшли агресивно налаштовані чоловіки. Хочуть побачити Захара, стверджують, що ми його насильно утримуємо.

Стражевський насупив брови та грізно поглянув на Захара:

– Бачу, хтось встиг наговорити зайвого. Хочуть, то побачать, – він нетерпляче кивнув лікарю, –  вживляй чіп.

Кремезні чоловіки у формі приватної охорони зайшли до кімнати. Захар одразу впізнав свого давнього знайомого й полегшено видихнув.