Глава 3

Удар кулаком об стіну породив гучний звук.

– Цей негідник зник! Далеко йому не втекти. 

Чужі ноги у дорогому взутті наблизилися до вікна. Через вузьку шпарку Захар бачив як охоронець заглядає у вікно. Інший охоронець зосередив погляд на смартфоні:

– Сигнал показує, що хлопець щойно покинув територію та швидко рухається до центру міста. Мабуть, викрав автомобіль.

– Але як? Шеф з нас шкуру спустить. Мусимо наздогнати.

Чоловіки вибігли з вбиральні, проте Захар ще довго не наважувався поворухнутися. Здавалося зайвий рух викаже його і він знову потрапить у рабство. Боявся, що охоронці повернуться, як тільки зрозуміють, що їх ошукали. Опанував себе й вийшов з кабінки. Прочинив двері й боязко заглянув у коридор. Пусто. Надто порожньо для робочого дня. Затиснув рану пальцями й вийшов зі свого ненадійного сховку. Йому потрібно переодягнутися і якось непомітно вислизнути з будинку. Він добре знав, що на вході чатує охорона.

Хтось підіймався сходами. Розмірена чужа хода змусила хвилюватися. Веселі голоси швидко наближалися. На додачу почувся сигнал ліфта. Захар боявся бути впізнаним й втратити туманний шанс на свободу. Озирнувся довкола у пошуку сховку. Заметушився, відчинив сусідні двері й, нікого не помітивши, зайшов до кімнати, в якій панувала напівтемрява. По центру стояло крісло, навпроти – великий екран, з боку – стіл з комп’ютером та шафа. Хлопець одразу зрозумів куди потрапив. Ігрова. Саме слово викликало тремтіння. Надто багато неприємних спогадів пов’язано з цією кімнатою. 

Звук голосів наближався й Захар поглядом пробігся кімнатою у пошуку сховку. Не вигадавши нічого кращого, заховався за масивну коричневу штору, яка майже повністю закривала вікно, пропускаючи до ігрової невеликий пучок світла. 

До кімнати зайшла усміхнена асистентка – Карина. Захар надто добре знав її й пам’ятав – за ангельською зовнішністю ховається справжній монстр. Вона не задумуючись викаже його присутність. За нею увійшов чоловік, що штовхав інвалідний візок. Дівчинка років десяти нерухомо сиділа, поклавши руки на тоненькі ніжки. Бліде обличчя не виказувало жодних емоцій, дитина здавалася втомленою, кволою, наче хтось висмоктав з неї життя. Байдужий погляд зелених очей зупинився на кріслі. Карина рукою змахнула на нього:

– Покладіть її сюди, будь ласка. Пробачте за тимчасові незручності, усі наші асистенти залучені в інших проєктах.

Захар здогадувався, що саме має на увазі дівчина, замаскувавши під словом “проєктах”. Насправді шукали його, втікача та порушника. Чоловік обережно взяв дитину на руки та поклав на крісло. Поправив нерухомі ноги й, наче очікуючи на диво, втупився на широкий екран на стіні. Карина простягнула термінал:

– Сподіваюся, ви знаєте, скільки коштує ця послуга. 

– Так, мене попередили, – чоловік дістав з гаманця картку й доторкнувся нею до апарату. Дівчина широко посміхнулася, ніби виграла лотерею. Увімкнула телевізор і на широкому екрані з'явилися зображення людей у повний зріст. Серед запропонованих варіантів, Захар впізнав себе. Його фото висвітлювалося чорно-білим і це означало, що зараз цей персонаж недоступний.

– Обирайте, ким ваша донька стане на одну годину.

– Байдуже, тільки б знову змогла бігати. Відколи з нею трапилася ця біда, жодного разу не посміхнулася. Хочу, щоб хоча б на мить, вона знову відчула повноцінне життя.

– Це ми вам гарантуємо, – Карина широко посміхнулася, – і на не на мить, а на годину. Якщо забажаєте, то цей термін можна продовжити.

Чоловік невпевнено кивнув. Він явно не вірив у всі ці обіцянки й не поспішав прощатися з кругленькою сумою. Дитина трохи оживилася й вказала пальцем на екран:

– Я хочу стати он тією дівчиною. У неї гарне волосся та довгі ноги.

– Чудово, вона і справді красуня, – Карина одягнула дівчинці окуляри віртуальної реальності, а до скронь прикріпила синтетичний гектокотиль. Клацнула кнопку на пульті й на широкому екрані з’явилося зображення гамірної вулиці. Це означало, що дитина вже у системі й керує тілом дівчини. 

Спочатку, невпевнено підняла руку та поглянула на яскравий манікюр. Порухала пальцями й впевнилася – вона і справді має таку владу над тілом. Перевела погляд на ноги. Сині джинси дещо обтягували стрункі ніжки, а сліпучо білі кросівки відповідали останній моді.

Боязко, ніби вперше ступала по твердій поверхні, зробила дрібний крок. Зупинилася, й наче не вірячи своїм очам, затупотіла на місці. Зірвалася з місця й швидко побігла вперед, попри здивовані обличчя перехожих. Дівчина бігла тротуаром, перестрибала через бордюри й продовжувала рухатися без кінцевої точки призначення. На обличчі дівчинки засяяла посмішка. У цій посмішці Захар помітив радість до життя, окриленість та щастя. Її дзвінкий сміх лунав кімнатою. Очі батька загорілися втіхою, а у кутику з'явилися скупа сльоза.

 Вперше, Захар побачив благородний мотив у програмі “Без меж”. До цього він вважав, що нею користуються лише багатії, які бажають розважитися та спробувати нові відчуття. Усвідомив, можливо колись і він став для когось рятівною соломинкою та повернув радість до життя. Хоча, пригадуючи усе, що робили з ним геймери, це здавалося малоймовірним. 

Цілу годину дівчинка не припиняла рух у чужому тілі. Стрибала, ходила, бігала, немов насолоджувалася кожною миттю, коли може пересуватися одна, без сторонньої допомоги. Час сплив і Карина від’єднала клієнтку від пристрою. У очах дитини з’явилася іскра, жага до життя. Вона немов ожила, прокинулася від довгого зимового сну.

– Тату, а ми ще прийдемо сюди?

– Обов’язково, – тепла посмішка чоловіка свідчила, що він не обманює. Переніс дитину на інвалідний візок і штовхнув його до виходу. Карина вирушила слідом: