Глава 10

Я лежав, не рухаючись, розпластаний на ліжку. Алкоголь гойдав мене зсередини, все навколо пливло, а повіки злипались від втоми. Я заплющив очі й намагався втримати в уяві її обличчя — мою Еллі.

Ту, яку я шукав. Ту, яку втратив.

Перед внутрішнім зором з’явились її очі — великі, насторожені, але теплі, коли я дозволяв собі бути лагідним. Я уявив, як вона нахиляється до мене, торкається губами мого чола. Дотик — легкий, знайомий. Серце забилось інакше.

Та раптом я відчув справжній дотик.

Губи — не вигадані, не примарні — торкнулись мого тіла. Плече. Груди. Живіт. Рухались повільно, пильно, обережно. Я не відкривав очей. Не хотів. Бо якщо їх відкрити — і знову не побачити Еллі, я не витримаю. Я вчив себе вірити в цю мить.

— Еллі... — прошепотів я.

Мої руки, не слухаючись розуму, ледь ворухнулись, ніби хотіли обійняти привид і натикнулись на живе тіло .

— Так, коханий... Я тут, — прошепотів знайомий, але не її голос.

Я відчув, як тіло відповідає. Як біль відступає, поступаючись іншому — тому, що я давно не дозволяв собі. Вона цілувала мене, досліджувала, розпалювала...

А я лежав із заплющеними очима, стискаючи в уяві тонкі плечі моєї дружини. Ховаючись у брехні, яку сам собі дозволив.

Нехай буде так. Хоча б на одну ніч. Хоча б сьогодні. І я розслабився повністю віддаючись пестощам цієї жінки ,хоча частина мене протестувала не хотіла сприймати нікого крім моєї коханої .

                                                                              ***

Пролунав голос. Чистий. Відчужено-холодний. До болю знайомий.

— Вибач, що завадила.

Світ болісно повертався до тіла — спершу важкі звуки, потім сухість у роті, потім різке світло, що било крізь напівзакриті штори. Голова розколювалась, наче в неї загнали клин. Я застогнав, не розплющуючи очей, і спробував сховатись під подушкою від того, що приносив ранок.

Але ранок не схотів відступати. До затуманеного розуму нарешті дійшов сенс сказаних кимось слів ,а тоді наче крижаною водою окатило — я зрозумів хто сказав ці слова...

Я різко відкрив очі.

Біль уп’явся ще сильніше, але серце — застигло. Ні, мені здалось. Це не могло бути...

Переді мною — липка реальність. Гола Белла тулиться всім тілом ,мене пересмикнуло від раптової огиди до себе . 

А в дверях — ВОНА.

Еллі. Жива. Справжня.

Сон, марево, примара? Я хотів закричати, але тільки захлинувся повітрям. Вона стояла рівно, тримаючи спину прямо, наче королева. Її очі — не відбивали болю. Лише презирство. Вони пронизували мене наскрізь, і я хотів провалитись крізь землю, щезнути, зникнути.

— Приведи себе до ладу. Я чекатиму на тебе внизу.

Її голос був сталевим. Без емоцій. Тільки холод...

А тоді вона відвернулась і, не обертаючись, вийшла. Гучно грюкнула дверима.Белла здригнулася і притиснулась до мене ще сильніше ,її сонні очі обвели кімнату в пошуках звуку ,а тоді з німим питанням звернулись до мене .

Я все ще не міг поворухнутись. Не міг дихати. У грудях — порожнеча. На шкірі — відчуття чужих губ, яке тепер здавалося прокляттям.

Я зрадив найдорожче за ніч забуття.

І тепер вона бачила мене не як коханого чоловіка. Тепер її очі дивились з огидою ,як на зрадника.

— Еллі...Вона повернулась , — прошепотів я, не знаючи, чи мене ще хтось чує.

Рука Белакси ковзнула по моїм грудям .

Я відкинув її, різко, майже грубо. Підвівся з ліжка, хитнувся. У дзеркалі — розпатланий, голий, з порожніми очима чоловік, який в одну мить повернув собі і втратив усе усе.

Я стояв посеред кімнати, ледь тримаючись на ногах, гарячково натягуючи сорочку. Руки тремтіли. Голова розколювалась, але біль уже був не від вина — біль пульсував у грудях, розливався по тілу, роздираючи зсередини. Вона повернулась. Вона жива. Вона тут. А я...

— Ти впевнений?.. — пролунало позаду тихо, злякано.

Голос Белакси. Такий несміливий, ніби вона раптом усвідомила, що зайшла надто далеко. Що перетнула межу, яку не мала права переступати.

Я обернувся різко і зле глянув на неї. Вона сиділа, огортаючи себе простирадлом, з розгубленими очима. Бліда. Справді налякана. Але мені було байдуже.

— Краще забирайся, — прохрипів я. Голос був хрипким, наче обпалений зсередини. — Щоб я тебе не бачив.

Вона знітилась, але не сперечалась. Лише швидко зібрала одяг і зникла за дверима, навіть не намагаючись щось сказати.

Я залишився сам.

На мить притулився лобом до холодної стіни, спираючись долонями, мов намагався втриматись, не впасти.

Вона жива… Вона вдома… І вона бачила мене в ліжку з іншою…

Радість і відчай боролись у мені, змішуючись у щось таке гірке, що я ледь не задихнувся.

Я зіпсував усе. Але, чорт забирай, вона ж повернулась! І якщо є хоч крихта шансу — я зроблю все, щоби виправити це.

ЕЛЛІ

Я зачинила за собою двері й зробила кілька кроків, перш ніж змогла дихнути.

Сльози душили зсередини. Горло стискалося так, ніби хтось залізною рукою стискав його. Я йшла, але не бачила дороги. Очі — повні зрадницької вологи, руки — тремтять. Я мала бути сильною. Я мала бути…Я так мріяла про цей день. Про ту мить, коли наші погляди зустрінуться, коли я кинуся в його обійми. Коли його голос скаже, що все минуло, що він шукав мене, що чекав. Я жила заради цього. Я щодня прокидалась у пустелі, в рабстві, в жаху — і бачила перед очима лише його.

А тепер... я знайшла його. Але втратила назавжди.

Розчарування накотило хвилею. Воно було огидне, пекуче, неймовірне за глибиною. Я фізично відчула, як щось всередині ламається.

— Спокійно, Еллі, — пролунав голос Аріші в моїй свідомості, твердий, але лагідний. — Заспокойся. Не зривайся. Ти сильніша за емоції.

Але магія в мені вирувала. Клекотіла разом із приниженням, ревнощами, зрадою. На пальцях поколювало від готової зірватися сирої сили яка шукала вихід з тіла разом з емоціями .