Глава 9

ЕЛЛІ

Коли ми з Хортоном перетнули кордон, я ніби знову змогла дихати. Караван залишився позаду, його галас, напруження, косі погляди, що невпинно переслідували мене — все це тепер зникло в хмарах пилу.

Хортон мовчки тримався поруч. Ми вже пвівтора тижні провели разом, і я звикла до його буркотливого характеру, до того, як він стискає щелепу, коли розлючений, і до того, як кидає на мене оком, перевіряючи, чи все зі мною гаразд. Його мовчання більше не лякало, а навпаки — заспокоювало. Я вже не боялась його. Більше того — я йому довіряла.

— Звідси ми підемо самі, — сказав він тихо, коли караван зупинився на прикордонній заставі. — Я доставлю вас до замку особисто.

Я лише кивнула. Я вже не питала, чому він це робить. Не було потреби. Все було видно в його очах: він поважав мого чоловіка, і для нього я була не полонянка, не рабиня, не втікачка. Я була леді Веймор. І він захищав не просто мене — а гідність мого дому.

Ми рушили вдвох. Якісь три сотні миль до замку здавались не страшними — не після того, що я пережила. Ми ночували просто неба, пили холодну воду з джерел, і я вперше за довгий час почала спати спокійно. Він завжди сидів поруч, спина до спини зі мною, тримаючи меч на колінах.

— Ви змінили моє життя, Хортоне, — прошепотіла я одного вечора, коли зорі вже встигли розсипатись по небу.

Він не подивився на мене, але відповів:

— Я лиш виконав свій обов’язок. Ваш чоловік чекає вас. І я не дозволю, щоб із вами щось сталось.

Його слова врізались мені в душу. Я схилилась до вогню й усміхнулась, дозволяючи собі бодай на мить повірити, що ще не все втрачено. Що він дійсно чекає .

Коли ми побачили знайомі мені землі , в мені завмерло серце. Але я вже не була тією, що колись стояла в гаремному дворі, розбита і налякана. Я була жінкою, яка пройшла крізь пустелю, крізь темряву — і вижила. І поруч зі мною був не просто супровід. А друг. Надійний і вірний. Той, хто просто йшов поруч. І не дозволяв впасти.

АТОН

Сьогодні п’ятниця.

День, який я тепер ненавиджу більше за всі інші. День, коли зникла моя дружина.

Я сидів у своєму кабінеті, рука машинально крутила келих з коньяком, але не пив. Просто дивився, як він переливається в променях вечірнього сонця. Тиша була тягучою. Надто голосною. Від неї нудило.

Три місяці.

Три кривавих, порожніх місяці без відповіді. Без сліду. Без жодного натяку на надію.

Перший місяць я здирав землю з-під копит. Перевернув усе. Погрожував, благав, купував, шантажував. Півкоролівства знало ім’я моєї зниклої дружини. Інша половина шепотіла, що я просто збожеволів. Може, й так.

Белакса була поруч. Постійно. Віддано, мов собака. Але не те, щоб я цього просив.

Спершу вона ще намагалась... торкнутись. Повернутись в моє ліжко . Але я посилав її. Грубо. Без пояснень. Я більше не дозволяв нікому торкатись мого тіла — бо не міг забути, як це робила вона. Еллі.

Потім Белакса здалась. Сиділа поряд, мов тінь. Пила зі мною мовчки. Не питала. І за це я був їй вдячний. Другий місяць я просто спивався. Втрачав обличчя. Ставав тінню себе. Усе навколо втратило сенс. Навіть війна, навіть обов’язки. Навіть... я сам.

А потім — щось змінилось. Я зрозумів що не маю права так егоїстично нехтувати своїми обов'язками  ,що я ще можу принести користь королівству.  І хоч в душі було пусто .Я зібрав себе з уламків. Вирішив жити хоча б зовні.

Знову взявся до роботи. Влаштував графік. Слухав радників. Робив вигляд, що мені не всеодно. Але залишив собі одне — п’ятниці. Один день на тиждень, коли я дозволяю собі падати. Забуватись. Пити. Розчавлювати себе зсередини, як виноград у пресі.

Сьогодні була п’ятниця. І я вже готувався до свого вечора саморуйнування,вже налив собі перший стакан палючої рідини яка введе мене в забуття. Я сидів у напівтемряві, притулившись плечем до спинки крісла, виливаючи в себе міцний алкоголь, що палив горло й душу водночас. У п’ятницю я не був лордом, не був вояком, не був чоловіком — просто уламком людини, у якої відібрали сенс життя.

Стук у двері був різким, настирливим. Я смикнувся, ледь не впустив пляшку.

— Йдіть до демонів! — гаркнув я, не повертаючи голови. — Я просив по п’ятницях мене не турбувати.

Але двері прочинились. Я вже збирався знову крикнути, коли побачив, хто це.

— А, це ти? — голос мій злегка змінився. Втомився лаяти її ,проганяти як собаку . — Чого хотіла?

— Ти не маєш пити сам, — зітхнула Белакса. — Дозволиш скласти тобі компанію?

Я не відповів одразу. Думав сказати "ні", вигнати, як завжди, але натомість кивнув на порожнє крісло навпроти. Вона підійшла, вдихнула аромат з моєї пляшки й скривилась.

— Це не вино, — буркнула вона .

Я піднявся важко, наче старий, підійшов до ніші в стіні, дістав пляшку з вином. Відкоркував. Налив. Поставив перед нею, не дивлячись. Ми мовчали. Сиділи навпроти, кожен із келихом у руці, кожен — самотній у своїй тиші. Поліно в каміні тріснуло, посипались іскри. Її обличчя мерехтіло в їхньому світлі — втомлене, але спокійне. Вона не намагалась говорити. І за це я був їй вдячний. Слова нічого б не змінили. Слова зараз тільки дратують ...

Я пив. І думав про її очі. Про її голос. Про те, як вона мовчала, коли боялась, і як гордо підводила голову, навіть коли тремтіла від страху .

Про Еллі. І тільки одне питання свердлило мозок крізь алкогольну пелену:

Де ти зараз, крихітко? Жива?

Я відчував, як моє тіло нарешті піддається — важке, втомлене, знеможене. Келих почав вислизати з пальців, і я не мав сили втримати його. Але Белакса вже була поруч. Її рухи — швидкі, плавні. Вона підхопила бокал, поставила його на стіл і м’яко торкнулась мого плеча.

Її голос долинув до мене, мовби крізь щільне покривало:

— Любий... давай я допоможу тобі перейти на ліжко.

Я не опирався. Навіщо? Чому? Мені було байдуже. Ми кілька разів ледь не впали, сміх і спітнілі долоні плутались, але зрештою вона допомогла мені дістатись ліжка. Я впав на нього з глухим зітханням і заплющив очі, втрачаючи відчуття реальності. Відчув, як вона почала розстібати сорочку. Пальці її ковзали повільно, уважно. А тоді — тиша. І м’яке шелестіння тканини.