Глава 8

Його нахабні руки ковзнули мені на талію, пальці стисли тканину моєї сукні, притягуючи мене ближче. Я відчула, як груба долоня торкнулась тканити на поясі і поповзла вверх.  В горлі стиг крик, але я навіть не розуміла що стримує мене від нього.

— Блукати одній вночі небезпечно, — прошепотів Хортон уривчасто , нахиляючись до мого вуха. —Тобі просто потрібно трохи розслабитись. Просто будь слухняною дівчинкою і запевняю —  тобі сподобається.

— Відпусти… — видихнула я, намагаючись вирватися ,дещо тверде що впиралось мені в низ животва яскраво свідчило про ступінь його збудження. — Не чіпай мене…

Він лише засміявся тихо, хрипко, мов звір, що вже затис добичу у щелепах.

— Ти ще дякуватимеш мені за таку ласку.

Його поцілунки опікали шию ,а рука вже намацала груди і саме пробиралась до голої шкіри повз тонку тканину. Я спробувала штовхнути його руками, але він був мов скеля, лише сильніше затиснув моє тіло.

Магія мало ефективна ,але … я можу зробити щось… звалити на нього дерево … — думки метались безладно. Але я була притиснута до нього . Якщо впаде дерево  — вона може розчавити і мене.

І тоді, на межі паніки, я прошепотіла — з холодною відстороненістю, яку й сама від себе не очікувала:

— Лорд Аттоніус Веймор.— Ім'я свого чоловіка,так наче воно мало владу зупинити гволтівника.

І як не дивно — це подіяло .Його тіло сіпнулося як від удару.

Я різко повторила, голосно, твердо:

— Лорд Веймор — мій чоловік.

Він завмер. Відсторонився на крок, тримаючи мене за плечі, наче не вірив, що почув правильно. Тремтячими руками я застібала гудзики на сукні.

— Що ти сказала?

Я витерла шию рукавом, намагаючись стерти сліди його поцілунків ,вдивлячись йому просто в очі.

— Ти не чув? Лорд Аттоніус Веймор — мій чоловік. Ти знаєш його ,чи не так ?

Обличчя Хортона змінилось. Спочатку — розгубленість. Потім — тривога.

— Ти брешеш… — прошепотів він, але вже не впевнено.

— Скажеш це йому ,при зустрічі, — прошипіла я. — Скажеш що не повірив мені і згволтував його дружину ,побачимо як довго ти після цього проживеш.

Ми стояли в тиші. Його дихання ще було гарячим. Але руки вже більше не торкались мене — повисли, без сили.

— Лорд Веймор… — ще раз, із недовірою, повторив він. — Твій чоловік?..

Я мовчки підтвердила поглядом, не кліпаючи. І тоді він різко відступив, мов обпікся. В очах — страх, лють і… заздрість?

— Чорт забирай… — пробурмотів він, — леді Веймор ,вибачте мене за негідну поведінку …Я не знаю що на мене найшло .

Його руки куйовдили волосся ,а обличчя випромінювало крайню ступінь розгубленості. Я відчула що мені більше нічого не загрожує від нього.

— Ти знаєш мого чоловіка ? — спитала я ще раз .

— Та хто ж в наших кругах його не знає .—Хортон стиснув свій амулет мисливця на відьом. — Особливо після вашого зникнення ,та він весь Ашшар вверх дном перевернув в пошуках вас.

— Не там шукав. — холодно мовила я хоча всередині вся палала від цієї новини .

Аттон шукав мене ! Я йому потрібна ,і я йду до нього .

Після тієї ночі все змінилось.

Я не довіряла йому, не одразу. Не могла. Але в очах Хортона, коли він почув ім’я мого чоловіка, було щось справжнє. Справжній страх. І — щось ще. Повага. Визнання.

З того моменту він більше не намагався наблизитися до мене — навпаки. Він тримався поруч, але на відстані. Зі зброєю напоготові, з очима, що пильнували кожен рух навколо мене. З того дня він став моїм щитом.

Уранці, коли я підійшла до вогнища, щоб набрати собі води, один з погоничів гиготнув, не приховуючи погляду, яким окинув мене з голови до ніг. Я зробила вигляд, що не помітила. Але Хортон бачив.

Він підійшов до чоловіка мовчки, схопив його за комір і, не сказавши жодного слова, притис до найближчого воза. Деревина застогнала.

— Вибачся, — прошипів. — Перед леді Веймор. Негайно.

— Що?.. Та я ж…

— ВИБАЧСЯ, — повторив Хортон, цього разу голосно, так, що змусив усіх навколо замовкнути.

— Пробачте якщо образив, леді… — промимрив погонич, зблідлий і наляканий.

Я нічого не відповіла. Просто кивнула і пішла геть, не зупиняючись. Серце билося глухо й важко. Не від страху. Від чогось іншого — незвичного. Мене… захищали. І я ще не знала як на це реагувати.

Відтоді це стало звичкою. Будь-яке грубе слово, необережний погляд, навіть жарт у мій бік — і Хортон реагував миттєво. Наче хижак, що сторожить єдину річ, яку вирішив уберегти за будь-яку ціну.

Він приносив мені воду, допомагав розвести вогонь, віддавав частину своєї вечері, якщо моя порція була надто скромною. Підкладав під плед сухе сіно, не питаючи дозволу. І навіть одного разу запропонував мені свій плащ.

Чи варто говорити що всі в каравані вирішили що у нас роман ?

— Ви повинні дістатися до нього живою, — сказав він. — Ціла. І сильна. Ви не просто жінка. Ви — його жінка. Я не допущу, щоб вас скривдили. Я буду вас супроводжувати до кінця.

І хоч у його голосі ще була шорсткість, у жестах не було жодного натяку на минулу зухвалість. Лише холодна, безумовна охорона.

І це дратувало інших.

— Мабуть добра дівка в ліжку ,що наш воїн втратив голову  — жартував один із караванників.

Хортон ударив його так, що чоловік упав долілиць у болото. І знову — вимагав вибачень. Переді мною.

— Хортоне ,припини! — мені була не сила це все терпіти, мені здавалось що своєю надмірною увагою він робить мені тільки гірше.

Це більше не було схоже на захист. Це вже виглядало… як відданість своїй леді.Та нажаль для інших як відданість своїй коханці . Хортон постійно був поруч. Як тінь. Як сторож. Як прокляття.

Спершу я мовчала — з вдячності. Потім — з ввічливості. Тепер — із сорому.

— Я б перед таким теж ноги роздвинула, — з заздрістю прошепотіла одна з жінок за моєю спиною.

— Та вона його причарувала, не інакше, — шепотіли інші.