Глава 7

Я пришпорила коня, тримаючись осторонь тракту, поки не впевнилася, що це саме те, що мені потрібно. Караван був великий — десятки навантажених возів, погоничі, озброєна охорона, кілька жінок і дітей. Курява стояла стовпом, але попри втому й пил, ці люди рухались із чіткою метою — до кордону, до торгівлі, до нового життя.

Я вирішила наблизитись не різко. Просто з’явилась збоку — мов ще одна запізніла подорожня, що намагається не відстати.

Кілька чоловіків одразу звернули на мене увагу. Один з них, широкоплечий, у потертій кольчузі, виїхав трохи вперед, перегородивши мені шлях.

— Стривай. Хто ти така і чого слідуєш за нами ?

— Я не шукаю неприємностей, — відповіла я спокійно, злегка опустивши каптур. — Самотня подорожня. Мені треба до Ашшару , і я шукаю захисту в дорозі. Не безкоштовно.

Він оглянув мене з голови до ніг. Затримався на руках, на поясі, на коні. Я виглядала скромно, але не бідно. І достатньо впевнено.

— Тебе вже грабували? — спитав грубувато.

— Майже. Вдалось втекти  — Я не стала пояснювати. Нехай його уява зробить за мене решту.

— Звідки ти?

— Із Сілена. — Я дозволила голосу затремтіти — не з удаваного страху, а з втоми. — Мені треба побачити одну людину. Але я не дійду туди  сама.

Він ще мить дивився в мої очі, потім кивнув.

— Добре. Будеш триматись ближче до середини каравану. Не заважай, не затримуй. Гроші — наперед.

— Візьміть. — Я витягла з великого кошеля дрібний шкіряний мішечок. Він зважив на долоні, кивнув знову, задоволений.

— І натягни щось на обличчя , якщо маєш. Красива жінка, одна, в дорозі — запрошення на біду.

— Саме тому я тут, — сказала я рівно .

Я приєдналася до каравану, мов тінь до багаття — безшумно, непомітно. Інші жінки кинули на мене короткі, стримані погляди. Одна з них, старша, простягнула довгий ,тонкий шарф

— Накрийся. І не дивись чоловікам у вічі. Вони подумають, що це запрошення.

Я мовчки взяла хустку й подякувала. І поки ми рушили далі, я дозволила собі видихнути вперше за багато годин. Намотала шарф так що він покривав не тільки голову ,а і затуляв нижню частину обличчя.

Я була не сама. І попереду — шлях до нього. До Атона.

Я трималася ближче до жінок, не заводила розмов, не дивилася ні на кого довше, ніж потрібно. Моя хустка щільно закривала обличчя, каптур відкидала лише тоді, коли сонце падало — і то, тільки якщо була впевнена, що ніхто не дивиться.

Ми йшли намагаючись засвітло подолати якомога більшу частину шляху , і лише ввечері зробили привал на березі пересохлої річки. Люди розводили вогнища, хлопчики тягли відрами воду , хтось намагався лагодити колесо ,інші напинали шатри. Я сіла трохи осторонь, спиною до валуна, спостерігаючи за заходом. Голова боліла, і все тіло нило від втоми. Але я була ціла. Жива.І поки більше нікого не вбила.

— Тримай, — пролунав хрипкий голос.

Я здригнулася. Переді мною стояв той самий широкоплечий чоловік у кольчузі, який першим мене зупинив. У руці тримав миску з супом — на вигляд водяниста юшка з кількома шматочками м’яса і зіллям.

— Їж, поки гаряче, — мовив, не відводячи від мене очей. Погляд був чіпкий, важкий, нечитабельний. В ньому не було ні злості, ні доброти. Лише якась розважлива цікавість — мовби я була загадкою, яку він ще не вирішив, чи хоче розгадати.

— Дякую, — відповіла я коротко, не торкаючись миски, поки він не пішов.

Він розвернувся і мовчки пішов назад до вогнищ.

Я почекала ще трохи, тоді приспустила хустку й обережно піднесла ложку до рота. Смак був нестерпно простим, але теплим. І цього було досить.

— Смачного, красуне, — пролунав інший голос — легкий, майже жартівливий, але з тією самою нотою зацікавленої нахабності, яку я так добре навчилася розпізнавати.Мене аж пересмикнуло ,найменше чого я хотіла це чоловічої уваги до своєї скромної особи.

Цього разу підійшов один з охоронців — худорлявий, зі щетиною на підборідді, в брудній сорочці без рукавів. Його рука лежала на мечі, але не з загрозою — просто демонстративно. Як частина образу.

— Не часто бачимо таких, як ти, в нашому каравані, — сказав, присівши навпочіпки поряд і безсоромно зазираючи мені в обличчя. —Ти намагаєшся бути непомітною ,але цим привертаєш ще більше уваги. Може, розкажеш щось? Хоч звідки ти?

Я не відвела від нього погляду. 

— Може, не розкажу.

Він засміявся тихо, майже лагідно.

— Гостра на язик. Мені подобається.

— А мені подобається бути насамоті, — відповіла я й підняла ложку, не відвертаючи погляду.

— Хортоне , не лякай дівчину ,вона щедро заплатила нам за охорону, — буркнув хтось далі за його спиною, але чоловік махнув рукою, не зводячи з мене очей.

— Мабуть, ти в біді, якщо приєдналась до такого непевного товариства. Але нічого, я можу подбати, щоб до тебе не чіплялись. За невелику подяку, звісно.

Я змовчала прекрасно розуміючи що під подякою він має наувазі зовсім не гроші. Ложка вдарилась об дно миски. Очі палили. Усередині щось сколихнулося — не магія, а старе, ще рабське відчуття якого я вже сподівалась що позбулася. Наче  ти — м’ясо, і тебе оцінюють по зовнішності.

— Дозволь мені, — прошепотіла всередині мене  Аріша. — Я змушу його втекти від тебе з мокрими штанами.

— Ні. Я не маю викликати підозр ,особливо враховуючи країну в яку ми прямуємо і їхнє ставлення до магів.

Я повільно піднялась, тримаючи миску в одній руці, ложку в іншій. Поглянула просто в очі цьому "захиснику".

— Я подбаю про себе сама. Дякую за турботу.

І, не чекаючи відповіді, повернулася до жінок.

Позаду — тиша. І... повільні, роздратовані кроки.

Я виграла цю битву. Але навряд чи він так легко відступиться ,не варто було обманюватись на цей рахунок.

Ніч опустилась важким туманом , мов мокра ковдра. З неба сипалась рідка роса, повітря стояло вогке й холодне. Я лежала осторонь, під самими кущами, спиною до всього табору, підстеливши під себе плащ і щільніше обгорнувшись його краями. Дрібна дрож пробігала тілом, і я не знала, від холоду вона — чи від страху. Чому ж я не взяла бодай ковдру? Чим я думала?
Але я знала чим. Я поспішала. Хотіла зникнути. Хотіла знайти його.