Глава 6

Я стояла перед ними, відчуваючи кожен погляд, кожен подих у залі. Їхня недовіра висіла в повітрі важкою пеленою, як дим після пожежі. Але я не відступала.

— Я вирушаю до нього, — сказала я рівно. — До свого чоловіка Атона.Я маю переконати йогоприйняти іншу сторону в цій війні .

Кілька секунд — мертва тиша. А потім грянуло, немов грім.

— Ти збожеволіла?! — вигукнув Алмір, старий маг із запаленими очима. — Він тебе в кайдани посадить в кращому випадку ,в гіршому — просто вб'є!

— В кращому разі… — пробурмотіла одна з радниць, не дивлячись мені в очі. — В гіршому… вона просто нас зрадить.

Мені стало холодно. Не через звинувачення. А через те, як швидко вони їх виголосили. Як мало мені довіряли.

— Я не зрадниця, — відповіла я тихо, але чітко. — Я просто дружина яка кохає свого чоловіка і яка нізащо собі не пробачить його смерть. Я знаю чому він став таким ... Я маю спробувати.  І якщо мені вдасться перетягти його на наш бік ... Це збереже життя тисячам людей по обидва боки барикад !

— Навіщо ризикувати всім заради чоловіка, який завзято винищує весь наш вид… — почулось із натовпу.

— Бо я його знаю. І знаю, що в ньому ще щось лишилось людського. І якщо ми справді боремося не тільки за владу, а й за майбутнє — я маю дати йому шанс.

Вони мовчали. Дехто знизував плечима, дехто просто відвертався. Та я бачила — більшість не вірили в мене.  Але я вірила. І цього було досить.

— Як тільки я тут все владнаю ,я поїду . І повернусь або з ним ,або виступлю проти нього знаючи що він не зможе прийняти нашу сторону .Тоді як мені буде не боляче ,але я визнаю його ворогом .

Я стояла біля воріт, прикріплюючи до сідла сумку з найнеобхіднішим. Небо ще спало в блідих сутінках, але душа вже клекотіла, як перед бурею. Позаду зібралися жінки. Мої жінки. Ті, заради кого я ще жила. Ті, чиї очі я навчила знову світитися надією.

— Я повернусь, — сказала я, дивлячись їм у вічі. — Я обіцяю що повернусь якнайшвидше. І залишаю вас у надійних руках. Маги будуть авас навчати , ви самі — вже не ті зламані тіні, що колись ховалися по кутках. Ви зможете. Ви — сила.

— Але ти не мусиш іти сама, — озвалась Аланіра. Її очі блищали слізьми. — Візьми хоч когось із нас. Ми з тобою…

— Ні, — перебила я жорсткіше, ніж хотіла. — Ні. Ви мені потрібні тут. Якщо зі мною щось станеться — ви повинні продовжити. Ви — останній шанс на краще життя для сотень людей. Я не маю права ризикувати вами.

Вона стисла кулаки, але не сперечалась більше. Я відчула, як у горлі щось защеміло, коли дивилась на їхні обличчя. Втомлені, поранені, але вже не зламані. Я не повинна їх підвести.

До мене підійшов Алмір — один із найстаріших магів. Його борода сивіла, мов попіл, а пальці тремтіли, коли він розв’язував темну оксамитову торбинку. Витягнув із неї простий, на перший погляд, амулет — круглий камінь у срібній оправі.

— Надягни, — мовив він. — Це загасить вогонь у твоїх очах. Приховає силу. Навіть від інших магів. Ми бачимо одне одного… якщо тільки поглянути достатньо глибоко.

Він застебнув застібку на моїй шиї, і я відчула, як щось холодне стисло мені серце. Мовби частинка мене сховалася під щитом.

— Інакше вона тебе впізнає, — додав тихо. — Дружина короля. Вона магічка, сильна і підозріла. І вона на їхньому боці. Якщо ваші шляхи перетнуться — вона зрозуміє, ким ти є, лише глянувши в очі.

Я мовчки кивнула. Тоді він вклав мені в руку важкий кошель з монетами.

— Дякую, — прошепотіла я, я не могла від цього відмовитись. — Ви дали мені шанс дійти до нього живою.

І я пішла. Одна. Із вірою, що моя сила — не в полум’ї, а в рішучості не зрадити свого коханого.

Я трималася осторонь тракту, прямуючи вузькими, зарослими стежками, якими зазвичай користуються пастухи чи мандрівники які не бажають потрапляти на очі. Мій кінь ішов обережно, ступаючи поміж каміння і сухого бур’яну. Я знала — на дорозі я можу привернути небажану увагу . А в лісі мене можуть убити. Але обирала ліс.

Краще дика звірина, ніж руки тих, хто вважає себе вищим за інших лише тому, що носить меч.

Пройшла не більше кількох миль, як відчула це — напругу в повітрі, хруст гілок там, де не мало б бути нікого. Я зупинила коня, намагаючись нічим не видати страху. Але було пізно.

З кущів вийшли вони. Четверо. Один — високий, з оголеним торсом і шрамами на грудях. Інший — молодий, з порізом на щоці. Третій кульгав, але з очима, повними жовтої зловіщої радості. Четвертий — мов тінь, весь у темному.

— Що за пташечка пробирається такою глухоманиною? — озвався кульгавий, ухиляючись від гілки. — Глянь, яка гарненька…

Я мовчала. Просто дивилася на них, тримаючи поводи. Якщо зараз рушу — вони мене перехоплять. Якщо зачекаю — оточать.

— Загубилася, красуне? — засміявся молодший і зробив крок уперед. — Ми можемо показати тобі шлях. Злазь на землю.

— Не наближайся, — сказала я рівно. Голос мій був чужий — холодний, безжальний. Мене ніколи не вчили вбивати, але я вже бачила смерть. І не раз.

— Ой, як страшно! — перекривився шрамований. — Але тебе тут нікому захистити. 

Вони й гадки не мали, хто перед ними. Амулет заглушив навіть найменші іскри моєї сили, і в мені не палало вогню — тільки лід. Змертвілі, сухі пальці страху стискали горло, але я не дала йому волі.

— Якщо хочете жити, — прошепотіла я, — йдіть своєю дорогою.

Їхній сміх відлунював лісом, мов регіт божевільних.

— Якщо будеш слухняною дівчинкою і гарно нас обслужиш ,так вже і бути — відпустимо тебе живою.

І саме в цю мить я зрозуміла: я не можу дати їм наблизитися. Я більше не жертва. Я — зброя. Аріша схвально ворухнулася в середині і дала мені впевненість що ми впораємось .

Вони сміялися. Розповідали, хто що зробить першим. Один з них уже схопився за ремінь на моїй сідельній сумці. Їхні тіні нависали з усіх боків. Я знала — це пастка, і вийти з неї з чистими руками не вдасться. Але я надто слабка духом що б зробити це сама.