Глава 5

ЕЛЛІ

Палац здавався витканим якимось несправжнім . Сріблясті колони, здавалося, сягали неба, а вежі здіймалися, немов стріли, націлені в зорі. Стіни не відбивали світло — вони його поглинали, створюючи відчуття, ніби сама реальність тут була іншою. Надто тихою. Надто гладкою. Надто досконалою, щоб довіряти.

Три дні дороги тягнулися вічністю. Втома, пісок, спрага, нескінченні зупинки. Та найважчим було невідоме — ніхто з нас не знав напевне, чого чекати від магів, які присягнули супротиву. Вони були мовчазні, обережні, ніби весь світ став для них пасткою. Жодної усмішки. Жодного зайвого слова.

Коли ворота нарешті розчинилися, я відчула, як щось холодне ковзнуло мені вздовж хребта. Аріша всередині напружилась, як дика кішка, що вловила запах хижака.

«Цей палац просочений магією. Потужною. І дуже старою. Тут ти маєш бути обережною, дівчинко», — пролунав її голос у мені.

Нас провели до внутрішнього двору. Там чекали двоє магів. Один — високий, з білим волоссям, зібраним у вузол. Він зустрів нас мовчазним кивком. У його очах, схожих на бурштин, тепла не було — тільки глибина і тиша. Інший — молодший, з легким усміхом і золотистими візерунками навколо зап’ястків. Його погляд ковзнув по мені, зупинився на мить — цікавий, але обережний.

— Вітаємо у Форлесі, — сказав він. — Ми чекали вас. Але пам’ятайте: у цих стінах безпека — лише ілюзія.

Нам виділили спільні покої з вікнами на тераси, звідки відкривався краєвид на туманні гірські хребти. Селили по чотири, а подекуди й по шість жінок у кімнату — інакше було ніяк. Щодня прибували нові — маги, провидиці, чаклунки — всі ті, хто відгукнувся на заклик Малої ради й вирішив примкнути до спротиву. Дуже скоро в палаці не лишилося вільного місця, і у дворі почали з’являтись шатри.

Я вибрала собі куток біля колони з дивним різьбленням. Щоразу, коли я торкалась його долонею, воно пульсувало м’яким світлом.

Цей палац — живий, подумала я. І він наче спостерігає за нами.

Уночі, коли всі вже спали, я стояла біля вузького вікна, загорнувшись у тонку накидку. Вітер торкався моїх щік, а думки — безжально рвали серце. Амаран ,де він ? Чи шукає нас ? Я була впевнена що шукає ,але не знала чого від нього очікувати коли таки знайде ... … Атон… Мій коханий чоловік ...Аріша ...моя сила, яка зросла до незрозумілих мені масштабів… і майбутнє, яке ставало дедалі ближчим і загрозливішим.

«Вони бояться шпигунів… намагаються діяти таємно, але довго це не триватиме. Скоро король Геворг дізнається, що тут готується, і тоді спробує придушити нш супротив . І мій чоловік… першим виступить проти нас...» — ця думка вдарила в мене, мов грім. Гірка. Неуникна.

Я знала: дуже скоро мені доведеться зробити вибір. Коли почнеться справжнє протистояння, більше не буде місця для сумнівів. Але на вагах було надто багато життів проти одного єдиного яке для мене було найважливіше — життя Атона . Чи зможу я його врятувати ? Чи захоче він врятуватись ,чи ліпше прийме смерть ніж здасться ненависним магам...

Наближався час  першого зібрання малої ради ,на якому я була повноцінним членом ,а не просто гостею . Я мала виступити з промовою і дуже хвилювалася .Зала зустріла мене холодними колючими поглядами найвпливовіших ,найсильніших магів .Я присіла в кутку уважно слухаючи і чекаючи коли мені нададуть слово .

Я підвелася, коли ще ніхто не встиг завершити попередню суперечку. Кілька магів обернулись із подивом — я була тут не найстаршою, не найдосвідченішою. Але більше мовчати не могла.

— Я — Еллі Веймор, — сказала я чітко, і в залі настала тиша. — Дружина мисливця на відьом.— хвиля обурення прокотилась залою .—  Відомого вам як лорд Атон Веймор. Саме так, я — його дружина.Повірте ,я цього не хотіла ,і мені пощастило що вони не запідозрили в мені магічний дар ,тільки тому я вижила . І я знаю, чим дихає Ашшар краще, ніж будь-хто з присутніх.

Я почекала доки невдоволений ропот затихне .Я бачила, як у когось на обличчі з’являється осуд. Але більшість просто слухала. І я продовжила:

— Те, що сталося в Ашшарі, — сталося тому, що ми недооцінили їх. Тому що ми вірили, ніби магія — наш непереможний щит. Але Мисливці на відьом мають захист. На них не діють наші чари. Їхнє тіло, їхній розум — захищені спеціальними амулетами. А наші маги... ми стали м’якими. Ми перестали тренуватись фізично. Ми звикли покладатись лише на силу думки й заклинання. І коли ворог підійшов впритул — нас просто вирізали.

Я зробила паузу, дозволяючи словам осісти.

— Нам потрібно змінити підхід. Ми повинні стати не тільки чаклунами, а й воїнами. Кожен маг має знову навчитися тримати зброю в руках, захищати себе тілом, а не лише енергією. І водночас — ми маємо переосмислити саму суть бою.

Я крокнула вперед і голос мій став твердішим:

— Якщо ми не можемо впливати на самих воїнів короля, ми мусимо впливати на те, що їх оточує. Керуйте стихіями. Викликайте бурі, пилові завіси, затоплюйте переправи. Викликайте землетруси, зрушення ґрунту, обвали гір. Зрушуйте скелі їм під ноги. Жбурляйте в них каміння, ламайте перепони, обвалюйте стіни. Створюйте середовище, в якому їм не буде чим дихати і не буде що протиставити нам .Ми не можемо зламати їх волю, але можемо зламати ґрунт під їхніми ногами.

Останні слова прозвучали майже з присмаком Арішіної сили. Я відчула, як вона погоджується, зворушена, ніби вперше визнаючи мене рівною.

— Заманімо їх туди, де ми сильні. Високі перевали, каньйони, печери, вузькі гірські стежки — нехай їхнє військо стане нашим майданчиком для помсти. В бою, де навколишнє середовище стане нашою зброєю.

Я мовчки сіла.

Ніхто не аплодував. Але в повітрі щось змінилось. Маги більше не бачили в мені жертву. І, можливо, вперше — союзницю.

Після моїх слів у залі запанувала коротка, напружена тиша. Першим підвівся Магістр Ренвол — сивочолий вогневик із темно-синім плащем, що символізував старшинство.