Глава 4

Ми дісталися міста на заході. Пил осів на нашому одязі, волоссі, шкірі, але в очах — світились іскри: ми вижили. Ми пройшли цей шлях. І тільки зміцнились духом .

Місто зустріло нас насторожено. Натовпи людей зупинялися, дивлячись на виснажену, але незламну процесію жінок. У їхніх поглядах читалось усе: подив, страх, співчуття, навіть осуд. Але ми йшли з високо піднятими головами.

Розмістити всіх разом виявилося неможливо — вільних місць не вистачало навіть у заїздах, не кажучи про будинки. Ми розселилися по місту: групами — по дві, по п’ять, по десять, куди кого погодились прийняти.

Я віддала усі зібрані дорогоцінності — , сережки, ланцюжки, персні, що залишились після втечі. Їх обміняли на гроші. Ми купили їжу, новий одяг, мило, гребінці. Жінки вперше за довгий час могли дивитись у дзеркало й не бачити в ньому лише тінь себе. Діти сміялись на ринку, бігали між лотками з солодощами. В повітрі запахло не тільки корицею та смаженими горіхами — запахло життям.

Я зібрала всіх у просторому внутрішньому дворі таверни де зупинилась. Призначила старшу над кожною групою. І наказала:

— Щоранку — збори. У цьому самому дворі. Ми маємо бути єдиними, інакше нас розіб’ють поодинці. Якщо хтось захворіє, зникне, натрапить на небезпеку — я маю знати.

Жінки кивали, дехто плакав. Вперше за довгий час у них з’явився хтось, хто справді дбав про них . 

Кальм знайшов мене надвечір. Я саме лікувала дитині роздерте коліно й сміялась, коли малий гордо запевнив, що переміг камінь.

— Можна тебе на хвилину?

Я кивнула. Ми вийшли за межі двору, на тиху вуличку, де пахло вапном і пелюстками жасмину.

— Вони тут, — сказав він, майже пошепки. — Вцілілі з підпілля Ашшару. Маги. Справжні. Вони втекли після зачисток, оселились тут в Сілені. Їхній провідник — старий бойовий маг, на ім’я Тарен. Вони ще хочуть боротись. І готові поговорити з тобою.

У грудях щось стиснулось. Це був той момент, на який я чекала. І боялась.

— Веди мене до них.

Кальм кивнув. І ми рушили.

Кальм привів мене у великий ,старий, похмурий маєток на околиці міста. Всередині пахло пліснявою, старими книгами та змовами. В просторій залі з високою стелею горіло кілька смолоскипів, освітлюючи обличчя тих, хто чекав на мене.

Їх було шестеро. Чоловіки різного віку, всі в простому одязі, але з очима, що світились магією ,що бачили більше, ніж слід. Один із них, з сивиною у волоссі й глибокими зморшками біля рота, нахилив голову.

— Ти шукала зустрічі. Ми тут. Говори.

— Вас… так мало? — спитала я, не стримавши розчарування.

Сивий засміявся.

— Нас багато.  Тут лише ватажки. Ті, що ще здатні ухвалювати рішення.

— Добре. — Я підняла підборіддя. — Мене звати Еллі. Ми втекли з гарему Амарана Леру. Нас сто тринадцять. Всі жінки. Всі — магічно обдаровані.

У залі пролунав сміх. Глузливий, втомлений.

— Гарем, кажеш? — один із магів усміхнувся перекривлено. — Ти привела сюди групу… кого? Куртизанок? Яка з вас користь ?

— Ми сильні ,і готові виступити на вашому боці проти узурпатора , — холодно відповіла я не зважаючи на насмішки .

— Ти думаєш, вони здатні воювати? — спитав інший. — Тримати лінію? Чаклувати під натиском? Битися, зберігати холодну голову , коли гинуть діти?

— Вони вміють виживати, — сказала я. — Їх катували, ґвалтували, морили голодом і зламували. Але вони не зламались. Вони пішли за мною в пустелю. Вони вижили. І зараз вони чекають сигналу, щоб боротись.

— Великі слова, — буркнув сивий. — Але ми чули такі й раніше. Магія — не гра. І не забава для жінок із мріями про помсту.

Я завмерла. Пальці самі стиснулись у кулак. Усередині — вибух. Аріша м'яко послала мені образи в мозок .

"Продемонструй їм нашу силу , покажи чого ми варті "

Я вдихнула повільно. Потім підійшла до великого дерев’яного столу в центрі зали. Його поверхня була гладка, чорна від віку.

— Ви побачити на що ми здатні ? 

Я поклала руку на дерево. У повітрі запахло гаром — але не від свічок. Секунда. Друга. І стіл почав сипатися, ніби зсередини його роз’їдала невидима руйнація. Дерево кришилося, тріскало, пішло павутиною тріщин, і вже за кілька митей на кам’яній підлозі залишився лише попіл.

У залі запанувала мертва тиша.

Маги підвелися. Хтось інстинктивно потягнувся до амулета на грудях. Інший — роззявив рота, але не вимовив нічого. Мої очі палали. Аріша схвалювала кожен мій рух, наче вкладала силу просто в кістки.

— Що це було?.. — нарешті прошепотів сивий.

— Магія руйнування , — відповіла я рівно. — І це — лише крихта моїх здібностей. Те, що я вам дозволила побачити. В гаремі нас поїли зіллям для розвитку магії . Вони вважали що це дасть нам можлдивість народжувати сильних дітей ...І це була їх помилка . Звісно жінки не вміють користуватись своєю силою повною мірою ,їм бракує знань і практики ,цьому їх ніхто не навчав .Але магічний потенціал в них величезний ,магічний резерв кожної розвинений на максимум . Я не прошу вас. Я пропоную вибір. Ви можете й далі сміятись над ''куртизанками'' з гарему . А можете приєднатись до нас — поки ще не пізно. Разом ми зможемо зупинити їх . Бо як тільки вмре останній маг в Ашшарі ,їхня армія прийде сюди по ваші душі ...

У залі стояла мовчанка, густа, як дим над спаленим полем. Жоден із них більше не посміхався. Не глузував. Їхні обличчя змінились. У поглядах з’явилося інше — повага. І ще дещо… сподівання?

— Ти не прийшла просити про допомогу , — промовив сивий маг, відступивши на крок. — Ти прийшла запропонувати нам свою .Я поважаю цем . І було б дурістю… великою дурістю… відмовитись.

Я мовчала. Просто стояла, дозволяючи їм самостійно усвідомити, з ким мають справу. І з ким можуть бути пліч-о-пліч.

— Але наступ не може грунтуватися тільки на емоціях, — продовжив інший, молодший, з вогняною печаттю на зап’ясті. — Ми маємо діяти розважливо. Обережно. Ретельно все спланувати .Ви — сила. Проте сира, не навчена, не зібрана в одне ціле. Їх треба готувати. Кожну.