Глава 2

ЕЛЛІ

Ранок прийшов повільно. Сонце спершу боязко визирнуло з-за хмар, розсипавши по деревах бліде світло. Його промені не гріли — вони лише підкреслювали втому на обличчях, синці під очима, розтріпане волосся й запорошені шати, які колись були розкішшю. Тепер ми всі були просто жінками — замерзлими, голодними, втомленими, але ще живими.

Я підвелась першою. Мені здавалося, що не спала зовсім. Плечі ломило, спина гуділа, а в грудях — тиснув камінь.

Аріша мовчала. Мабуть, вона теж спостерігала, прислухаючись до мого кожного кроку. Вона — частина мене, але водночас — окрема істота, з власними страхами, правдою, якої я не хотіла чути.

— Треба йти, — тихо мовила я, струшуючи росу з подолу.

Дехто вже не спав. Хтось простягав руки до сонця, мов до спасіння, хтось порився у вузлах, шукаючи залишки їжі. Маленька дівчинка з карими очима, яку я ще не знала по імені, тримала в долонях гілочку і щось шепотіла — можливо, молитву.

— Вода. Нам потрібна вода, — озвалась старша жінка. — І напрям. Якщо ми заблукаємо…

— Не заблукаємо, — я повела очима по обрії. — З пагорба було видно шлях. Якщо підемо на південний захід, мусимо натрапити на тракт. А там — хтось та й проїде. Зберіть всі свої дорогоцінності в окрему сумку ,обірвіть з одягу всі прикраси ,ми не маємо своїм виглядом привертати надто багато уваги ... Як тільки доберемося до якогось міста ,купимо собі відповідний одяг.

Дорога справді виявилась ближче, ніж ми чекали. За кілька годин ми вийшли на твердий ґрунт, розбитий слідами коліс. На обрії клубочився пил.

— Хтось їде, — мовила одна з жінок, прикриваючи очі від сонця.

Я прислухалась. Рівномірний гуркіт. Вози. Кінські підкови. Караван.

— Усі зійдіть з дороги, — наказала я. — Не групуємось. Тримаємось поруч, але розрізнено. І — пам’ятайте — ми звичайні жінки. Ніщо більше.

Ми розмістились у траві обабіч шляху, вдаючи подорожніх, що відпочивають. Я стояла трохи осторонь, дивлячись, як караван наближається. Попереду — два вершники, обабіч — охоронці, в центрі — повні вози. Торгівля або постачання. Але точно не військові.

Вершник із темною шкірою й коротко підстриженим волоссям зупинився, помітивши мене.

— Слава дням! — вигукнув. — Що ви робите в цих краях?

— Шукаємо дороги в Ашшар, — відповіла я. — І трохи води, якщо можете поділитись.

Його погляд ковзнув по моєму обличчю, затримався на подертій сукні, бігло пробіг по обличчям моїх супутниць .

— Мандрівниці? Самі жінки ? Без провідника?

— Ми втекли з півдня. Не маємо родичів. Не маємо нічого.

До нас підійшов другий вершник — старший, із глибокими зморшками й жорстким поглядом.

— Біженки з рабства? — він більше стверджував ніж запитував, не відриваючи очей.

Я кивнула.

— І не шукаємо жалю. Лише прихистку.

Чоловіки переглянулись.

— Ми йдемо до Сілена, — сказав старший. — Ротар межує з рабовласницькими країнами .То ж біглі раби тут явище звичне ... Але не в такій кількості .Наче цілий гарем втік від султана .— Чоловік реготнув власному жарту ,навіть не підозрюючи який близький до правди .

Я зберегла спокій, не реагуючи на сміх. Навіть коли деякі з охоронців у відповідь пирснули — коротко, але достатньо глузливо, аби в жінок за спиною знову опустились плечі.

— Якщо й султан — то вже без гарему, — відповіла я рівно. — І ми не раби. Ми — вільні. Хай навіть поки що без твердої землі під ногами.

Це трохи остудило веселий настрій.

— Сміливо, — пробурмотів молодший вершник. — І небезпечно. В цій частині Ротару чужинців не дуже жалують. Особливо гарних жінок, що з’являються нізвідки. Доля біглих рабинь — повторний продаж в рабство.

Я відчула, як кілька пар очей з-за моїх плечей втупились у нього. Він це помітив, але не відвів погляду.

— Нам не потрібна допомога, якщо ви боїтесь неприємностей. Лише вода і вказівка на шлях до Сілена.

— Стривай, — зупинив його старший. — Діти втомлені, а жінки знесилені. Якщо вони підуть з нами, доберуться до міста живими. Якщо підуть самі — є шанс, що їх перехопить патруль чи хижаки. В нас є достатньо припасів що б поділитись з твоїм караваном ,але нема місця на возах ,доведеться йти пішки.

— То ви погоджуєтесь нас взяти?

— Ми можемо, — старший сплюнув у пилюку. — Але не задарма..

Я кивнула.

— В нас є трохи золота.

Жінки поволі збирали речі. Хтось ніс дитину, хтось обережно ступав гаремними туфлями по камінню, прикриваючи голову хусткою. Одна з наймолодших зупинилась біля мене й прошепотіла:

— Це не пастка?

Я похитала головою. Хоча в душі все ще щось нило. Не через чоловіків. Через тишу Аріші. Її мовчання завжди означало одне: вона дивиться. Вивчає. І готується. Але я тепер відчувала її як ніколи ,ми наче були одним цілим ,навіть власні емоції від її було важко відділити .І зараз вона була настороженою .

Коли ми рушили в дорогу разом із караваном, я пішла попереду, поряд із молодшим вершником. Його звали Кальм. Він розпитував небагато, але уважно спостерігав.

— Ти не схожа на решту, — сказав він, коли ми зупинились біля броду. — Вони тебе слухають. Але водночас — бояться.

— Бояться того, що я не врятую їх, — відповіла я. 

— Так ,у тебе мало шансів. — Обнадіяв він

— Чому ти так вважаєш ? 

— Те що ви дійшли так далеко ,інакше як дивом не назвеш . Не знаю як вам це вдалося ...Але світ не дуже добрий до одиноких жінок .Добре що вам трапився наш караван ,а не яких небуть работорговців ,яких тут сила силенна . Ви для них ласий шматок ,і навряд би вас просто обійшли стороною ..

Кальм знизав плечима, але в його очах щось блиснуло.

— Тоді нам дійсно пощастило ,— погодилась я 

— Сідай спереду , мій кінь може повезти нас двох .— раптом запропонував він .

— Ні ,— похитала я головою ,— Я йтиму разом зі своїми людьми.

Він глянув на мене з повагою і тепло посміхнувся .