Глава 1

Мене викинуло з порталу так сильно, що ледь не загубила душу . Повітря тут пахло вологою землею, мохом і дощем. Я встигла — портал з гулом затягнувся, щойно я змахнула рукою, залишивши по іншу сторону крик розлюченого Амарана. Він не встиг. Це була моя перемога. Маленька, але важлива.

Я обернулась до жінок, які стояли поруч. Хтось важко дихав, хтось досі тремтів. Але всі — живі. Зі мною.

— Я знаю, ви втомлені. Знаю, що кожна з вас заплатила надто пережила своє маленьке пекло, — мій голос був твердим. — І я не маю права просити вас про більше. Але мушу.

Погляди зустрілись із моїм. Жодна не озирнулась. Жодна не відступила.

— Я хочу повернутися в Ашшар. Я хочу скинути узурпатора Геворга й припинити полювання на таких, як ми. Це буде не втеча, не порятунок, а війна. І, можливо, не всі ми переживемо її.

Я зупинилась, вдивляючись у кожне обличчя. — Але я не тримаю вас. Якщо хтось хоче жити мирно, почати з нуля — зараз саме той момент. Ви вільні. Я вдячна вам за все.

Жінки мовчали. А тоді одна — найстарша — ступила вперед.

— Ти дала нам другий шанс. Ми живі завдяки тобі. І найменше чим ми можемо віддячити це  піти за тобою .

Інші кивнули. Без роздумів. Без сліз. Лише тверда згода.

Я відчула, як у грудях щось стискається. Від страху. Від надії. Від відповідальності.

— Добре, — прошепотіла я. — Але подумайте ще. Бо назад дороги вже не буде.

— Наш перший крок — знайти тих, хто ще бореться, — мовила я, коли мовчання трохи розвіялося. — У підземеллях Ашшару досі ховаються ті, кого не вдалося знищити. Якщо зможемо їх знайти, об’єднаємось . Впевнена вони мають якийсь план .Я дуже далека від політики ... Але розумію що якщо ми просто скинемо владу то почнеться хаос. Потрібен інший король ,той кого прийме народ .

Жінки уважно слухали. Більшість з них ще вчора не вірили, що побачать вільне небо. Тепер у них з’явилася ціль життя.

— Але ми діятимемо обережно. Наша сила — у тіні. Поки нас не знають, ми маємо перевагу. І я... — я зупинилась, відчувши, як у грудях защеміло. — Я зроблю все, щоб зберегти ваші життя. Всі ваші. І... — у пам’яті спалахнуло обличчя Атона. Його руки. Його лють. Його турбота.

Я проковтнула клубок у горлі. — Я також... спробую врятувати тих, хто залишився по той бік. Його людей. Його... — За час подорожі пусткою вони стали для мене такими близькими , як друга родина .

«Дурна,» — пролунало всередині. Холодний, рівний голос Аріші. «Ти досі віриш, що мисливець на відьом зможе пробачити тебе ? Прийняти? Він убивав таких, як ми. І буде вбивати знову.»

— Він не такий, — прошепотіла я подумки.

«Такий. Просто ти не хочеш це бачити. Він дозволив собі полюбити тебе бо думав що ти просто маленька дівчинка що потребує його захисту ,але коли він дізнається хто ти насправді ? Як думаєш що він зробить ? Ми — для нього небезпека. Він не зупиниться. І якщо ти не зробиш вибір… він зробить це за тебе. Коли наставить тобі ніж до горла.Він ненавидить магію і присвятив своє життя боротьбі з нами . Його люди вбивали навіть дітей !»

Я стисла кулаки, щоб не здригнутися. Десь глибоко в мені ще жевріла надія, що Атон згадає ту Еллі, яку обіймав ночами, яку оберігав у пустці. Але слова Аріші пекли правдою.

— Я не дам вам померти... — сказала я вголос. Більше собі, ніж іншим. — Я боротимусь за кожне життя. Навіть якщо це буде означати боротись із тими, кого... я  люблю понад життя .

Ми стояли серед високих, схожих на шпилі скель, обвитих туманом і сріблястим мохом. Повітря було вогким і прохолодним, десь у далечині чулося гудіння комах і крик самотнього птаха. Портал викинув нас на територію, яка здавалася забутою навіть богами.

— Це не Ашшар, — сказала одна з жінок.

— Ні, — відповіла інша. — Але якщо я не помиляюсь, ми недалеко від його північних кордонів. Можливо, біля Серпанкової ущелини. Маємо роззирнутись, знайти поселення, людей ,карту... будь-яку підказку.

Я піднялась на найближчий виступ і оглянула горизонт. Зі сходу виднілись темні плями лісу, а на південному заході — дим. Сліди людей.

Я спустилася до жінок.

— Увага. Відтепер — жодної магії. У межах Ашшару будь-який прояв сили — це вирок. Навіть іскра, навіть слабкий імпульс — усе це може видати нас. Тому прямо зараз забудьте про це .Ніхто не має здогадуватись про те хто ми насправді.

Кілька жінок здивовано глянули на мене. Для них магія була частиною тіла. Зброєю і захистом. Яких вони були позбавленні ,а зараз знову відчули себе сильними .

— Ми увійдемо в цю країну як звичайні мандрівниці. І пам’ятайте — хто з нас покаже магію, поставить під загрозу всіх.

Одна з молодших — з чорним волоссям, заплетеним у вузол, — підняла руку.

— Як бути з дітьми ? Вони можуть не контролювати себе ...

Я видихнула.

— Ти права ,доведеться знайти їм притулок за межами Ашшару ,везти туди дітей надто небезпечно .

— Якщо хтось із вас не готовий до цього — кажіть зараз. Бо далі буде тільки важче.

Мовчанка. Погляди — рішучі.

Я кивнула.

— Тоді рушаймо до диму. Можливо, там знайдеться відповідь.

Ми з’явилися в селищі на заході сонця. Хати з похиленими дахами та підмурками з дикого каменю, вузькі вулички, спустошені погляди — усе тут кричало про втому, злидні й страх. І на фоні цього — ми. У вишуканих гаремних шатах, із прикрасами, які досі блищали попри пил дороги. Ми виглядали, мов гості з іншого світу. І той світ не був добрим.

Люди зібралися навколо нас, щойно ми ступили на головну вулицю. Мовчки, вороже. Один за одним виходили з хат — чоловіки з вилами, жінки з недовірою в очах. Діти ховались за спини батьків.

Я зробила крок уперед.

— Ми не вороги. Ми втекли з рабства, — говорила я спокійно, але голос тремтів. —  Ми не просимо багато. Лише води. Місця біля вогню. І дороги до Ашшару.

Почулося бурмотіння. Один з чоловіків — сивий, з порізаним обличчям — ступив уперед: