20

Віра бачила як Антон Павлович наближається до неї. Повільно, неохоче, про щось розмовляючи з сином. Який же він красунчик! Як завжди все Вірине тіло гостро відреагувало на нього. Вона буквально їла Волкова очима. А серце стиснулось великою холодною долонею. Очевидно, що він не бажає її бачити і підходить до них з Ларою тільки із ввічливості, бо Дмитро Валентинович прийшов. О ні, зараз доведеться говорити з ним ні про що. Удавати що справи йдуть добре. 

Дівчина побачила, як Антон пригальмував, глянув на неї, видно що його обличчя незадоволено морщиться, коли він повернувся на Артемові слова. Це було так принизливо – знати, що вона не просто не бажана, а навіть противна йому. Сльози закипали під повіками, випрошуючи шлях назовні.

Віра не прощаючись з подругою кинулась геть з розважального центру. Їй ще ніколи в житті не було так погано і боляче. Мабуть такого дня не настане, щоб вона дивилась спокійно на Антона Павловича і її серце не розривалось від туги за ним. Ну навіщо, навіщо вона взагалі сьогодні вийшла з дому?

Вона побігла на вулицю геть не розбираючи дороги. Сльози таки покотились по щоках, залишаючи вологі сліди, змішались з дощовим маревом. Хтось перехопив Віру за руку вище ліктя, смикнув до себе, дівчина ткнулась носом в чиєсь тіло, опинилась з ніг до голови укутана таким знайомим запахом.

 - Віро! – прогарчав над вухом Антон. – Стій!

- Пустіть, - слабим голосом поросила дівчина. Інстинктивно спробувала звільнитись, але їй не дозволили цього зробити. 

- Мені здається ти уникаєш мене, - кудись в маківку її голови проговорив Антон. 

- Вам не здається! – сльози раптом випарувались, уступивши місце злості. Що він собі дозволяє?

- Віро, нам треба попоговорити, - широкі груди біля її носа сіпнулись, коли чоловік зробив глибокий вдих. 

Антон гладив її спину, і Віра плавилась від цих дотиків. Бажання чинити спротив сходило нанівець. Із чистої впертості дівчина ще запитала:

- Про що?

Але вона вже капітулювала, бо піднявши обличчя догори побачила спраглий і стурбований погляд льодовито-блакитних очей Антона. 

- Про нас. Віро, я боягуз і дурень! – Антон ніби боявся, що вона його не дослухає і піде геть, тому говорив швидко і преривисто: - Я злякався своїх почуттів, злякався того, що між нами відбувалось, Віро, ти надто хороша для мене, ось чого я злякався! Я не думав, що маю право на таке щастя! Але я не можу без тебе! Я не хочу без тебе! Чи пробачиш ти мені мою малодушність?

Говорячи Волков нарешті зрозумів, що вони обіймаються з Вірою на виході із будівлі, і люди штурхають і спотикаються об них. Антон потягнув Віру в бік, боячись надто різкими рухами зруйнувати ту ниточку, що протягувалась між ним і дівчиною. Він вдивлявся в її обличчя, відмічав як загострились у неї вилиці, а блискучі заплакані очі взагалі здається займають половину обличчя! 

- А як же твій бізнес? – кволо запитала Віра. – Ти казав що він для тебе на першому місці.

- Я ж кажу, що я дурень! – емоційно підхопив Антон. Він в житі так не хвилювався, було страшно до тремтячих колін, що Віра не оцінить його зізнань. – Але без тебе мені більше нічого не треба. Я не можу працювати, я не можу ні про що думати, окрім тебе. Я тільки те і роблю, що дивлюсь на телефон з твоєю фотографією частіше ніж шістдесят разів на хвилину!

- Ти забрехався, - з насмішкою промовила Віра, хотілось сміятись, щоб розрядити ту напругу, яку вона відчувала кілька митей тому. І відчула, як напружились Антонові руки. – Якби ти стільки дивився в телефон це б значило, що ти взагалі не відриваєш погляд від екрану!

- А так і є, - запевнив її Волков. – Чиста правда. 

Віра таки пирснула нервовим сміхом. Але різко осіклась, усвідомивши, що поводить себе не серйозно.

- То чого ти тепер хочеш? – насторожено запитала дівчина у Антона.

- Хочу тебе, - впевнено промовив Волков. – Хочу познайомити тебе з сином, а потім забрати до себе до дому і тримати в ліжку до тих пір, поки ти остаточно мене не пробачиш. Ти ж пробачиш?

- Уже, - погодилась Віра. Вона нарешті усвідомила, що все що говорить Антон – серйозно. В середині неї здіймалась ціла буря емоцій, від полегшення до безпричинного бажання хіхікати. Це було так, ніби на неї тиснули увесь час, ніби небо нависало на її плечах, а тепер хтось забрав ї ношу, і стало легко-легко!

Антон накинувся на її губи, закріплюючи успіх. Він пестив жадані пелюстки своїми губами, відчуваючи солоний присмак Віриних сліз, і корив себе за кожну Вірину сльозинку, причиною якої він став. Просився язиком в середин її роту, і Віра слухняно відкривалась під його натиском. Ніби вперше їх язики переплітались, вивчаючи один одного. Увесь світ перестав існувати для неї, і вона готова була стояти і цілуватись під дощем вічність.

- Ходімо, - нарешті розірвавши солодкий поцілунок промовив Антон. – Ти вся тремтиш, тобі треба зігрітись!

- Там же твій син! – раптом запанікувала Віра. – А раптом він мене не прийме?

Дівчина сповільнила крок, і Волкову довелось ледь не тягнути її за руку.

- Все що зараз хвилює малого бешкетника, так це чи вмієш ти готувати млинці, - заспокоїв Віру Антон. – Але якщо не вмієш, не переживай. Я сам буду їх готувати!

- Ти вмієш пекти млинці? – від здивування Віра забула що хвилюється.

- Я довго жив сам, - просто відповів Антон. 

Він вишукував в натовпі Жидкіна і Артемчика. Але їх ніде не було видно, і Антон мусив діставати телефон. 

- Вони вже в кафе, - повідомив Антон Віру додзвонившись. 

Нарешті Артем і закохана парочка, Дмитро та Лариса, відшукались за столиком дитячого кафе. Артем уплітав піцу, запиваючи все гарячим шоколадом. Дмитро з Ларою про щось воркували, переплівши пальці рук і в вочевидь помічаючи в основному тільки один одного.

- Помирились? – запитав Жидкін у Антона з Вірою, переміщаючи свою увагу на них.

Віра почервоніла до коріння волосся. Антон мовчки кивнув. Лариса задоволено посміхнулась, повернулась до Дмитра: