19.2

Відверто сказати Віра не знала чого вона очікувала. Антон Павлович дав чітко зрозуміти, що сподіватись на продовження їх короткочасного роману марно. Проте не думати про нього дівчина не могла.

Здавалось би тримайся собі від нього подалі, і згадки вивітряться з голови самі собою. Але насправді Віру весь час душили невиплакані сльози, їй невимовно хотілось повернути все назад. Вона відмовила Волкову в розмові, просто малодушно не підняла слухавку коли він телефонував, а на його смс відповіла жорстко, виплеснувши на чоловіка увесь свій біль. Боялась знову чути якісь незрозумілі для неї доводи. А ще більше боялась, що він вимагатиме поводитись як наче нічого між ними не було.

- А може він помиритись хотів? – висунула версію Лара, у якої на відміну від Віри справи йшли в гору. Дмитро Жидкін записався в той самий спортзал що і брюнетка, і тепер вигадував все нові і нові способи ошиватись біля Лариси. дівчина чудово розуміла в чім річ, але стверджувала, що «об’єкт треба промаринувати як слід, щоб більше не вів себе як останній гімнюк».  

Вони валялись на підлозі у Ларисиній кімнаті, жуючи гіркий шоколад, і пліткуючи. Була субота. Перша субота без Антона Павловича. Віра не могла не згадувати як ще тиждень тому вона сама не вірила своєму щастю. 

- Якби хотів помиритись, то міг би бути і наполегливішим, - привела аргумент Віра.

- Ну ти ж знаєш, він зараз завалений проблемами, - спробувала виправдати Антона Лара. –У нього банально могло не вистачити часу.

- Ні, я просто не достатньо йому потрібна, - з гіркотою відповіла Віра.

- А може твоєму Павловичу потрібен час, щоб змиритись з своїми почуттями? Не забувай, ти перша за стільки років з ким у нього були стосунки, - висунула нову версію Лариса.

- А якщо ніяких почуттів і не було?

- То забудь про нього і живи далі! 

- Як? – тихенько видихнула Віра, але Лариса почула. Сіла, уважно подивившись на подругу:

- Як всі живуть! Так перші почуття і перший чоловік це щось особливе, але зрештою ти зрозумієш, що його член такий самісінький як і у інших чоловіків. У всіх них між ногами теліпається одне і те саме! – дівчина перевела подих. – А от цілі у них бувають різні. Хтось просто хоче встромити його в теплу дірку. А хтось не квапиться це робити, бо йому важливіше мати всю жінку, цілком, важливо дарувати емоції і самому відчувати їх, а не зводити все до одного процесу фрікцій.

Віра відчула, як розливається тепло по щоках. Певно вона почервоніла від відвертих Лариних слів. Лариса побачила як ніяково сховала обличчя в долонях подруга і закінчила свій спіч на більш прагматичній ноті:

- Останніх чоловіків в світі трішки більше ніж один, і їх ще буде в твоєму житті, подружко. Хочеш познайомлю тебе з кимось?

- Не треба, - Віра похитала головою. 

- Тоді, - Лара зиркнула на телефон, і продовжила: - Годі валятись гайда гуляти!

- Ти погоду бачила? – похитала головою Віра. За вікном хмарилось і пролітав дощ. Та і настрій у неї був не прогулянковий. Хотілось кутатись в ковдру і рюмсати, оплакуючи свої нещасні почуття. Але Лариса з самого ранку торсала Віру, не даючи депресувати. Здавалось, вони з Жидкіним були в змові – весь тиждень Дмитро Валентинович завантажував Віру роботою, так що в п’ятницю вона почала підозрювати, що більшість його доручень не мають жодного змісту. А на вихідних за Віру взялась подруга.

- А ми в боулінг підемо, - не заспокоювалась Лариса. – Чи на катринг.

- Тож розваги для дітей, - з сумнівом протягнула Віра.

- І що? Хто нас зупинить?

 ***

- Дядя Діма, а навчіть мене так стріляти! – Артем з захватом стиснув плюшевого зайця, якого йому вручив Жидкін після серії влучних пострілів з пневматичної рушниці.

- Хай тато навчить, - Дмитро кивнув на Антона.

- А він теж вміє?! – Артем округлив очі повертаючись до батька.

- Я твої сумніви розціню як образи, - погрузився сину Антон. – І не куплю шокочіно. 

- Ну, па, я не хотів щоб ти дувся, - дав задню Артем. – Але ти бачив як у дядь Діми все вийшло бац-бац-бац! І заєць наший. Подарую його Кірі в понеділок. Дівчата люблять м’які іграшки.

Антон скуйовдив йому волосся, поки малий вертів головою вишукуючи чергову розвагу. Субота за договором з Олесею була днем батька і сина. Антон, користуючись тим, що Олеся відпустила малого, повів сина в дитячий розважальний центр. Жидкін не очікувано приєднався до них, сам напросившись з словами: «Треба потренуватись, я може теж хочу стати степенним сімейним чоловіком. Маю знати на що йду». 

- Ого, подарунки це вже серйозно, ти чуєш, тату Антон, - засміявся Жидкін Артемовим словам. – Не зчуєшся, як станеш дідусем. Що там за Кіра така, хоч фотку покажеш?

Артем знітився, зрозумівши що зараз будуть обговорювати його симпатію. Але раптом знайшов іншу тему для розмови:

- Гля, тату, там та тьотя що була у тебе вдома. А мама називала її негарним словом!

Волков повернув голову в бік, куди вказав син. В розважальному центрі ніби зникли всі звуки, а люди перетворились на тіні. І тільки яскравою плямою виділялась з усієї маси Віра. Дівчина стояла і роздивлялась атракціони, поруч їй щось говорила Лариса. Антон жадно вдивлявся в тонку Вірину фігурку. Здавалось він би дивився на неї вічність.

- О, там Ларка, - зрадів Жидкін, плеснув Антона долонею по спині, виводячи з трансу. – Бігом до дівчат! А мамку Тьомка не слухай, Віра хороша дівчинка.

- Чуєш, па, а я все запитати хотів, чого у тебе дівчини немає? – продовжив теревенити Артем. – Ти чекаєш що ма повернеться? Так вони з дядьком Учаром зібрались в Турцію їхати. Я все чекав, коли ма його покине, я теж хотів щоб ви знову жили разом, і ми були однією сім’єю, як раніш…

- Синку, не знаю як пояснити, - Антон пригальмував, пропустив Дмитра, який як молодий жеребець з крейсерською швидкістю летів до предмету своїх фантазій. Антону теж хотілось підійти до Віри. Та при синові це здавалось не правильним. Тим більше після таких слів, що шматували Антону серце до крові. Але Артемчик продовжив свої роздуми: