18.2

Жидкін пішов слідом за Волковим.

- Чого тобі? – помітивши позаду себе фінансового директора непривітно озвався Антон.

- Слухай, а як ми тепер оренду будемо платити? – порівнюючись з Волковим поцікавився Дмитро. – Чи мені з’їхати, бо ти забереш весь поверх собі?

- В кабінеті поговоримо! – незадоволено пробурчав Волков.

Дмитро хмикнув і пішов за ним. Але прикривши за собою двері Антонового кабінету завів розмову геть про інше:

- Тоха, я хотів сказати, що чув вашу з Вірою розмову, і вважаю, що ти правий!

- Що? – Антон аж на хвильку розгубився. – Тобто?

- Вона тобі не пара! – впевнено продовжив Дмитро. Він усівся за стіл, і господарським жестом запропонував Антону зробити те саме. – Ну подумай сам. Ти весь в роботі, а їй треба увага. Всі ці жіночі штучки типу квітів, подарунків, пам’ятати дату коли ви познайомились. Ти не зможеш їй цього дати. 

- Ти думаєш я не здатний запам’ятати минулий понеділок? – Антон не вірив своїм вухам.

- А ще ця різниця у віці, - не слухаючи Волкова продовжив свої роздуми Дмитро. – Це майже десять років! Коли їй буде тридцять ти вже будеш старим дідом. Віра хотітиме в клуб, а ти хотітимеш давити диван біля телика!

- Дімон! – Волков мимо волі закуйовдив своє волосся, слухаючи цей протік нісенітниць. – Віра не ходить по клубах! Вона серйозна дівчина!

- Та головне навіть не це! А те що вона вже зараз завдає тобі неприємностей! – Жидкін направив пальця на Антона, підкреслюючи важливість своїх слів. – Вона відволікає тебе від спроб узяти новий кредит. Не дає скиглити про важкий судовий процес! Вимагає витрачати на себе дорогоцінний час!

- Це все не так! – не витримав Антон. – Ніяких неприємностей вона мені не завдавала! Діма, до чого ти все це говориш?

- Я озвучую твої думки, - раптом став серйозним Дмитро. – Так ти думав, коли вирішував, що ви з Вірою не маєте права на своє щастя? Ну зізнайся?

- Майже так, - погодився Антон, сідаючи на своє місце, і торкаючи мишку від комп’ютеру, щоб засвітився монітор.

- І настільки мудро ти думав? Та ти просто злякався, що все іде аж надто ідеально!

- А ти прийшов мені клепку на місце поставити? – Волкову було неприємно, що Жидкін його так просто прорахував. 

- Ні, Тоша. Не зовсім. Бачиш, у мене останнім часом ішло все шкереберть, ти мабуть помітив. Баби не приносили нікого морального задоволення, я шукав ту, з ким би мені було комфортно, хто була б на моїй хвилі. Але коли знайшов вона мене тупо відшила, і хто б міг подумати, що всьому виною моя безпечність? 

- Ти про ту брюнетку, Вірину подружку? – здогадався Антон.

- Так. Лариса особлива – не дурна, не легковажна. Але легка на підйом. Може танцювати в клубі до ранку, потім іти на тренування, може їсти корисну їжу, а може зірватись і замовити курку-гриль! Вона як я, з нею не треба бути кимось іншим, - Дмитро мрійливо прикрив на хвильку очі. – А у вас з Олесею було не так. І з Вірою так не було, інакше ти б її не відпускав!

 Антон стиснув мишку, переживаючи ураган болю. Дмитро говорив, а він розумів, що дійсно наробив дурниць. Бо саме з Вірою він відчував себе справжнім, легким, цілісним! Все це було. А Антон знехтував цими почуттями, надумавши собі купу причин не зустрічатись з Вірою.

- Я б міг сказати, що ви з Вірою гарна пара, - продовжив Жидкін. – Міг би переконувати тебе, що тобі треба така жінка. Але ти ще більше триматимешся за свої переконання. Тому я просто озвучив те, що ти собі думав. Як воно тобі звучить?

- По дебільному, - зізнався нарешті Волков. 

- Ну от тепер можна поговорити про офіс, - Дмитро підтягнув до себе підставку з ручками і витягнув з лотка принтера чистий аркуш паперу. – Ти потягнеш оренду всього поверху?