17.2

В глибині душі Віра чекала такого розвитку подій. Чекала, боялась, але передбачала. І все одно було боляче. Немов широким корсетом затисли груди, не даючи зробити подих. І Віра задихалась в своїй тузі. Нило серце від не виказаної тривоги і злості. Навіщо він так зробив? Невже розчарувався в ній?

Дівчина ледве досиділа до кінця робочого дня. Нещастя, ніхто не заходив до неї в приймальню, і не бачив як вона подібно викинутій на берег рибині ловить ротом повітря, і знову і знову переживає відчуття своєї гіркої поразки. А ще зранку дівична була так рішуче налаштована боротись за своє щастя, свої стосунки. Та виявилось, боротись тут нема за що. Ніби сирий холодний протяг сковував її м’язи, коли Віра знову і знову переживала той момент. Момент, коли нею знехтували. 

Дівчина підхопила свої речі, коли на годиннику висвітилась сімнадцята година вечору. За вікнами стемніло. Жовті плями світла від ліхтарів вихвачували обриси меблів в кабінеті. Тільки тоді Віра зрозуміла, що забула ввімкнути світло в своєму кабінеті. Можливо саме тому її ніхто і не тривожив?

Її льодом сковував сум про втрачену можливість. Вона, ця можливість начебто, як і є. І десь, зовсім поруч. Всього за кілька перестінків від неї. Сидить в своєму кабінеті. Незворушно красивий, з холодними крижаними душею і очима. Віра вже потроху усвідомлюєш, що її можливість, її право на щастя, втрачено раз і назавжди. І знову защеміло в грудях, противно - тягуче заболіло під лопаткою. 

На вулиці було напрочуд тепло для жовтня. Вітер кидав в обличчя пригорщі вологого, але не холодного повітря з пряним запахом опалого листя. 

- Алло, Ларис, - Віра більше не знала кому телефонувати, з ким говорити, окрім кращої подруги. - Мене Антон кинув…

І сказана вголос фраза ніби прорвала греблю в її душі. По щоках, зігріваючи, побігли гарячі сльози. Віра схлипнула, шморгнула носом.

- Я приїду зараз до тебе! – озвалась Лариса. – Ти де?

- Додому йду, - сьорбаючи носом і не розбираючи дороги відповіла Віра.

- Тримайся, маленька! Я вже лечу!

І так якось спокійніше стало, чи затишніше, від того, що є на цьому світі людина, якій вона не байдужа. А кажуть, що жіночої дружби не буває! То кохання не буває. Є тільки змова про взаємне використання один одного, поки другому не надоїсть. Тоді тебе викинуть як пережовану жуйку, і підуть шукати кращого. Саме так зробив Антон. Використав її, і дав відсіч її почуттям. Але ж вона і не просила у нього багато! 

Коли Віра прийшла додому Лара чекала її біля під’їзду. Дівчата обіймались, і Віра ледь знову не розревілась від вдячності і полегшення. Але подруга не дала. Завела в квартиру, як маленьку дитину, заварила гарячого чаю, розклала на столі шоколадні цукерки, зефір, мармелад. 

- Це ж чисте вбивство для фігури! – спробувала обуритись Віра.

- Це швидка доза ендорфінів, - додаючи до всього ще й зв’язку бананів повідомила Лариса. – Треба ж тебе до тями приводити.

Засвистів блискучий чайник, сповіщаючи що окріп для чаю готовий. Лариса похазяйнувала, розливши чай в чашки. 

- А тепер розповідай все-все!

І Віра розповіла. І про страхи свої, і про сподівання, і як воно все обернулось.

 - Ну ти даєш! Такого про себе понапридумувала, - не витримала зрештою Лариса Віриних спроб самоприниження. – Якщо він тебе покинув через твою руку, то він козел. І мізинця твого не вартий. Але я думаю справа не в цьому. І, мабуть, дійсно є ще якась жінка.

- Але навіщо він тоді давав надію, - Віра в запалі стукнула долонею по столу, як робив її батько коли сердився.

- Ну ти на себе глянь – молода, сексуальна, красива, ще й пропонує секс без зобов’язань! Вірка, та хто б на його місці встояв!

- Скажеш, - аж розгубилась від компліментів Віра. Але шоколад вже зробив свою справу, настрій покращився і плакати не хотілось.

- Та він ще лікті кусатиме, коли зрозуміє що втратив, - запевнила Віру Лариса. – І твій святий обов’язок, зробити так, щоб Волков справді пошкодував. Як Жидкін за мною!

- Лара, я ж не ти, - Віра справді не уявляла, як себе вести щоб хтось пошкодував.

- І добре, що не я, - погодилась подруга. 

- Стривай, а з чого ти узяла, до Дмитро Валентинович шкодує? 

- А вгадай хто мені вже сьогодні тричі телефонував? – самовдоволено посміхнулась Лариса. – Хто мріє зі мною зустрітись? Ага. Угадала. А я йому сказала, щоб чекав, бо один телепень розбив серце моїй подрузі.

- То ти через мене на побачення не пішла? – трішки здивувалась Віра. – Оце я розумію подруга! Як же я тебе люблю, моя мила!

 І Віра таки розплакалась. Але від розчулення і вдячності. А Лариса теж зашморгала, втираючи сльози чи то від солідарності, чи за чимось своїм. Довелось діставати ще цукерок, і шоколадне морозиво. Потім вони те все їли, дивились телевізор, сміялись і плакали вперемішку. Але на душі вже не була так тужливо. 

- Ніколи зі мною такого не було, - нарешті констатувала Віра, зрозумівши, що її емоції скакають як навіжені атракціони – то плакати хочеться, то вбивати, то смішно з самої себе. 

- Ну ти ж і не закохувалась ніколи, - позіхаючи пояснила Вірі Лариса. – Ти знаєш, тебе в універі навіть «Ельзою» за очі кличуть. Бо у тебе крижане серце. Ні на кого уваги не звертала стільки років. 

- Може і краще, що не звертала, - погодилась Віра, і теж позіхнула. – Залишишся у мене на ніч?

- Та куди ж я тебе подіну, - погодилась Лариса. – Але якщо пообіцяєш не розкисати, і влаштувати тому Антону справжній джихад!