15.2

- Я запрацювався, і не побачив, як ти набирала, - Антон Павлович перетелефонував близько п’ятої години вечора. Коли Віра вже вирішила, що він її ігноруватиме.

А виявилось, що він просто вимкнув звук на телефоні, щоб той заряджався і не відволікав його. Рідний голос обволікав і заспокоював, дівчина навіть не усвідомлювала в якій напрузі перебуває, поки не почула в слухавці Антона.

За вікном стемніло, мати повернулась до лікарні, і Віра залишившись сама, гостро відчувала тривогу і страх. Вона встигла трішки потеревенити з Ларою, борючись із збентеженням і сором’язливістю, розповіла про свої пригоди, не вдаючись в подробиці. Але підсвідомо все одно весь час чекала коли ж зателефонує Антон Павлович. 

І від того, що він зберігає «режим тиші» Вірина тривога тільки зростала. 

- Нам підкинули пацюка, мертвого, - збиваючись пояснила Антону Віра. Вона спробувала посміятись з ситуації, але не вдавалось. – Всього в голках. І смс прислали що це попередження мені…

- Це вже занадто! – розлютився Волков. – Хочеш я приїду?

- Не треба, - Віра злякалась власних бажань. Насправді вона дуже і дуже хотіла, щоб він приїхав. Його турбота бальзамом проливалась на її серце. Та що він тоді про неї подумає? Що вона маленька, несамостійна і інфантильна? – Завтра побачимось. А сьогодні нам обом треба відпочити.

Отак. Так мала сказати доросла і самодостатня жінка, а не маленька дитина. Нехай Антон Павлович знає, що вона самостійна і не буде йому тягарем. Не буде обтяжувати їх стосунки примхами і дитячими страхами.

- Ну добре, - погодився з її доводами Волков. Хто їх тих жінок розбере, може їй реально хочеться побути самій. – Я розберусь з жартівниками.

Антон натиснув кнопку завершення виклику, і набрав Олесю. Більше нікому було влаштовувати показні ревнощі. На диво жінка взяла слухавку так скоро, ніби тримала телефон в руках.

- Погрози моїй дівчині – це твоїх рук справа? – незадоволено запитав Волков, привітавшись.

- Думаєш мені є справа до твоїх походеньок? – розсміялась на тому боці мережі колишня. – У мене вже є чоловік. Справжній чоловік! Який цінує мене, так як я того заслуговую.

- В п’ятницю мені здалось, що тебе дуже турбує моє особисте життя, - пропустив мимо вух останні слова Олесі.

- Мене турбують гроші, - переставши сміятись заявила Олеся. – Гроші, які ти заробив під час шлюбу. Поки я сиділа в декреті, зв’язана твоєю дитиною. А тепер все дістанеться якійсь шмаркачці? Ну вже ні, Волков! Я чекаю на половину твоєї фірми!

- Буде тобі половина, - прогарчав Антон. – А до Віри щоб навіть не думала наближатись.

- Дуже треба! - Олеся поклала слухавку.

І ніби не було підстав сумніватись в її словах, а все одно черв’ячок сумнівів гриз Антона. Внутрішній параноїк кричав, що все це не спроста. Він зітхнув, і набрав номер іншого знайомого.

Сьогодні збиралась Віра на роботу з особливим настроєм. Шкода, що панчіх нових у неї немає, але то не проблема. Дівчина твердо вирішила зайти по них перед роботою. Хотілось виглядати стовідсотково привабливо. Вперше в житті Віра не хвилювалась про свої шрами. Так, виставляти їх на показ усім у неї бажання не було, та і погода не годилась до носіння коротких рукавів, але внутрішнє усвідомлення того, що її чоловік бажає її навіть з понівеченою рукою дарувала впевненість в собі.

Віра одягла свою кращу білизну. Дарма, що ніхто її не побачить. Але є вона, Віра, знає, що на ній одягнутий мереживний чорний ліфчик з крихітною перлинкою посередині, і такі ж трусики. Потім Віра одягала сукню – вона придбала її якось в пориві шопінгу з Ларисою, але не наважувалась носити через те, що сукня здавалась надто відвертою.

Синій гіпюр обліплював Вірину фігуру як друга шкіра. Довжиною сукня була до колін, але цупка підкладка закінчувалась набагато вище, тому ніжки від середини стегон легко просвічувались через сині мережива.

Віра повертілась біля дзеркала, помастила за вушками парфумами, і підмалювала губки рожевою помадою. Ідеально.

Віра вдоволено впурхнула в приймальню Антона Павловича, і здивовано заклякла. Біля вішалки знімала важке коричневе пальто немолода жінка, з стильною короткою зачіскою. Віра її пригадала, це вона брала у неї документи минулого понеділка при прийомі на роботу.

- А, доброго дня, дівчинко, - привіталась жінка. – Пробач, не запам’ятала твоє ім’я.

- Віра, - відрекомендувалась дівчина.

- Так, точно, Вірочко, як бачиш мій лікарняний закінчився і я в твоїй допомозі не потребую. – Тамара Олексіївна приязно посміхалась, але очі у неї було холодними, як крижинки. Видно було, що немолода жінка насправді боїться конкуренції у вигляді молодшої секретарші і прагне якнайшвидше тієї позбутись. – Повертайся на своє робоче місце. А я тут вже якось роберуся.

- А Антон Павлович? – Віра несміло вказала на двері, що відгороджували генерального директора від неї.

- Вже у себе. І він не дуже любить якщо його турбують перед понеділковою нарадою. Ти ж підготувала Дмитру Валентиновичу папери на сьогодні?

Віра відчула як червоніє. 

- Мені ніхто не казав, - розгубилась дівчина.

- То біжи швидше, у тебе ще є півгодини! – Тамара Олексіївна була сама доброзичливість. Награна. Вона чудово розуміла, що Віра нічого не встигне зробити для Жидкіна! Як можна за тридцять хвилин приготував те, невідомо яке?

Віра понеслась на своє робоче місце ледь стримуючи розпач і роздратування. 

- Куди ти так летиш? – Олег із бухгалтері ледь встиг притримати перед Вірою двері і не збити дівчину з ніг. 

- Тамара Олексіївна сказала, що я маю підготувати якісь папери Дмитру Валентиновичу на ранкову нараду, - на видиху випалила Віра. – А я навіть не уявляю які!

- Та заспокойся ти, - Олег поправив окуляри на носі. – Помічниці Дмитра Валентиновича нічого серйознішого кави йому ніколи не готували перед нарадою. І сторожовий пес це чудово знає. А фінансові папери я вже зробив, і зараз занесу йому сам. Видихай, бобрик!