12.3

- Що засяяла як новорічна прикраса? – прислухаючись до розмови запитала Лариса, коли Віра поклала слухавку.

- Антон Павлович хоче зустрітись, - не стала робити таємницю із свого побачення Віра.

- Так а чого ти сидиш? – напустилась подруга. – Біжи швидко переодягатись і марафет наводити! 

- Ти про що? – щиро здивувалась Віра.

- Ну а ти що на побачення в спортивних штанах підеш? Я тобі що казала про панчохи, спідницю і високі підбори?

- Нема часу, - відмахнулась Віра. Вона вважала, що і в так виглядає непогано. Але Ларині слова похитнули її впевненість, змусивши сумніватись, чий правда сподобається вона генеральному директору. А що як він остаточно розчарується?

Віра закусила губу, відчуваючи як її гарний настрій знову скочується вниз. 

- Ти чого скисла? – Лара зрозуміла свою помилку, та було вже запізно. – Ти і так гарненька. Та і значення має не те, що на тобі одягнуто, врешті решт!  

- Авжеж, - Віра піднялась з лавки. – Піду я, щоб ще й не змушувати його чекати. Напишу тобі потім, що і як.

Рівно через тридцять хвилин біля Віри пригальмував шефів джип.

- Привіт! – привіталась Віра сідаючи на переднє сидіння. І трішки заспокоїлась, зрозумівши, що одягнутий Антон Павлович так само як і вона в синій спортивний костюм. Дівчину розбирала цікавість куди вони поїдуть. – І які у нас плани?

- Побачиш, - посміхнувся кутиками губ Антон. – Ти як вчора додому добралась, без пригод?

- Та нормально. Ще й не так пізно було. Я таку дурницю втнула, що поїхала до вас, - дівчина стала сумбурно вибачатись. Вона до сих пір відчувала себе ніяково від того, що сама напросилась в гості до Волкова. – Якби я знала, що до вас має прийти син…

- Припини, - попросив її Антон. – Ти ні в чому не винна, і не повинна була поспіхом тікати! По правді Олеся привезла Артема до мене вперше за кілька років. Я навіть уявити не міг, що вона так зробить.

- У вас погані стосунки з колишньою? - не втрималась від запитання Віра. Чомусь думка про те, що у Антона Павловича з Олесею неприязнь, тішила дівчину. Вона розуміла, що це неправильно, але не могла нічого з собою вдіяти.

- Це ще м’яко сказано. Вона подала на позбавлення батьківських прав, - не відриваючи погляд від дороги пояснив Антон. Вірі здалось, що вона без дозволу лізе чоловікові в душу, і вона поспіхом зауважила:

- Якщо не хочете розповідати, то я не наполягаю, це не мої справи.

- Хочу! – впевнено відповів Волков. За останні кілька років він мало з ким говорив відверто. Але Віра мало того, що викликала довіру, але й заслуговувала на щирість. – Ми познайомились в Олесею в університеті. Так сталось, що вона випадково завагітніла, я не став уникати відповідальності, і одружився з нею. Не скажу, що між нами були шалені почуття, але того що було я вважаю мало б вистачити для міцної сім’ї.  

- То що ж трапилось? - само зірвалось у Віри з язика.

- Олеся зустріла іншого чоловіка, і пішла жити до нього, - Дівчина кинула погляд на дорогу, зрозумівши що аж надто пильно слідкує за Волковим. Виявляється, вони вже виїжджають з міста.

Дівчина знову перевела відданий погляд на Антона Павловича. Він був зворушливий у своїй відвертості, вирішила Віра. Обличчя напружене. І пальці стискають кермо, як останню соломинку. Подумати тільки, це чоловік теж може відчувати невпевненість і страх бути відкинутим? Це раптом наблизило його до Віри, зняло з п’єдесталу, на який Віра його поставила в день знайомства.

- Жінка не давала мені бачитись з сином, - продовжив пояснювати Волков. – До вчора я не бачив Артема півроку!

- Тоді я тим більше зробила правильно, що пішла, - впевнено відповіла дівчина.

Антон глянув на неї скоса, не ставши сперечатись. Замилувався про себе дівчиною – вона була такою милою, навіть із сплутаним вітром волоссям, і трішки збентежена розмовою. В спортивному костюмі здавалась юною і крихкою. Це зворушувало, лякало і збуджувало одночасно.

- Сподіваюсь, батько допоможе вам, - нарешті підвела крапку в цій незручній розмові Віра. Знову подивилась на дорогу. За містом ошатні дерева стояли в жовтому листі. На узбіччях паркувались автомобілі, і Віра перевела розмову в інше русло: – Це що там роблять всі ті люди?

- Гриби, мабуть, збирають, - пояснив Антон.

- Клас! Я б теж хотіла, - вирвалось у Віри. Вона вже і не пам’ятала, коли в останнє вибиралась за місто чи то по гриби, чи просто прогулятись лісом. Мамі все було ніколи, а Лариса такий відпочинок не цінувала.

- Без проблем! – оживився Антон, і став обирати місце, де б і собі припаркуватись.

- Ви серйозно? – здивувалась Віра, ледь не плескаючи в долоні від захвату.

- Ми ж нікуди не поспішаємо, - розсміявся її реакції Антон. 

Вони вийшли з автівки, і Волков впевнено повів дівчину в зарості беріз і сосен, які були навмисно посаджені по черзі. Дерева були не надто високі, ліс тут був молодим, десь років з десять тому висаджений. Але якраз між такими, молоденькими соснами і ялинками полюбляли рости маслюки. І грибників тут було кожну осінь дуже багато.

- Ой, дивіться, це ж маслюк? – Віра вказала собі під ноги на велику коричневу шапку, притрушену хвоєю. 

- А я звідки знаю? – розвів руками Волков. – Я думав на грибах тямишся ти.

- Я тільки гливи і шампіньйони знаю, - зізналась Віра. –І то в магазині. І ви не знаєте, як їх збирати?

- Нажаль.

Віра оминула звабливий, схожий на підсмажений коржик грибок, і покрокувала далі. Іноді під ногами зустрічались такі самі коричнево-пісочні шапочки, що росли то поодинці, то сім’ями. Згодом ліс ставав старішим, і грибів поменшало. Але і навіть без того щоб їх збирати, прогулянка все одно Вірі подобалась. Повітря чисте, напоєне запахами осені, відчуття «загубленості», відокремленості від усього світу, наповнювало душу якоюсь особливою атмосферою.

- А це мухомор! – дістаючи телефон зраділа Віра, коли впізнала хоч щось під ногами. Схилилась над червоною шляпкою, щоб сфотографувати. – Дивіться який він гарнюній.