9.3

Сьогодні осінь нагадала про свої права самим рішучим чином – було пасмурно, вітер зло тріпав гілки з жовтим листям, безжально обтрушуючи ошатні прикраси на тротуари. Особливо нелегко було каштанам, які від кожного нового пориву губили не тільки кілька листочків але і цілі грона колючих кульок стиглих плодів. Зелені кармани лускались, падаючи на асфальт, і випускали з себе блискучі коричневі каштанчики, які так і хотілось підібрати і уберегти від знищення.

 В офісі теж було прохолодно. До ввімкнення опалення ще цілий місяць. А Віра прийшла в тоненькій водолазці, і тепер із заздрістю дивилась на прибиральницю, тітку Любу, яка протираючи м’якою ганчіркою листя на орхідеях, куталась в об’ємну і без сумніву теплу шаль.

 Віра чекала Антона Павловича, так ніби від його появи мало стати тепліше. Але на годиннику було вже за десять хвилин дев’ять, а директор все не з’являвся. Віра спіймала себе на думці, що підсвідомо чекає його появи, трішки нервуючи.  

І ніби у відповідь на її тривожне очікування двері прочинились, і в супроводі Жидкіна нарешті з’явився генеральний директор. Його погляд впевнено і жадібно зупинився на Вірі, і дівчина відразу відчула, що її кинула в жар. Ну так і знала, що з його появою в приймальні стане спекотно. 

Антон не міг примусити себе не дивитись на секретарку. Витріщатись на неї було непристойно, але ціла доба без неї здавалась вічністю. І зараз він роздивлявся Віру так, ніби бачив вперше. Щоб він не робив вчора, всі його думки вертілись навколо дівчини. Вона міцно засіла в його голові, і навіть не думала здавати позиції. 

Погляд генерального директора повільно зміщувався з широко розплющених очисьок, в яких плескалось почуття радості і якоїсь розгубленості, на привідкриті губки. Такі солодкі і такі бажані. Одна суцільна спокуса! Обіг плечі, гордовито розправлені, і затримався в районі грудей. 

Віра відчувала цей погляд майже фізично. Так ніби Антон Павлович торкався її. Чи проводив вздовж її тіла майже матеріальним променем. Ось її губи ніби важчають і наливаються, самі собою при відкриваються в бажанні відчути знову поцілунок. Ось щоки заливаються небажаним рум’янцем, від розуміння, що Волков дивиться на її груди. 

І груди відкликаються на цю увагу, стаючи ніби важчими, твердішими, збираються в купку соски, твердіючи як камінчики. А на ній же тільки тонке, як павутиння мереживо бюстгальтера під не менш тонким трикотажем кофтинки.

Здається такого не могло б з ним бути, подумав Волков. Ну не можна так реагувати на дівчину, яка навіть декольте не носить. Одна суцільна несексуальна тканина, затягує її худорляве тіло від підборіддя до пояса. Але ж ні. Акуратні півкулі грудей привертають увагу, змушують роздивлятись їх форму, і згадувати які вони м’які на дотик.

Бляха! Жидкін же бачить те саме! Думка про це вдарила Волкову в голову, як удар кулаком в скроню. Авжеж Дмитро теж бачить як червоніє під його поглядом Віра, як тирчать безсоромно в різні боки під тонкою тканиною її гострі груди. Вона що взагалі ліфчик не носить? Антон розізлився, готовий витурити партнера з приймальні геть. Подалі, аби тільки він не дивився на Віру.

- Ввімкніть на Бога кондиціонер! Холод собачий! – геть не привітно буркнув Волков, проходячи повз стійку рецепшину. – Ходімо, Дмитре.

 Жидкін посміхнувся розгубленій Вірі, і проходячи повз навіть підморгнув. Але дівчина не була здатна сприймати його загравання адекватно. Та він здається після вчорашнього дня почував себе цілком впевнено.

Жидкін більше не запрошував Віру в кафе. Він з хазяйським видом нагадав кому саме дівчина завдячує роботою.

- Сподіваюсь, коли прийде час ти зробиш правильний вибір, - заявив Дмитро Валентинович.

Віра кивнула. Кортіло відшити фінансового директора, розставити відразу всі крапки над «і», але навряд чи Антону Павловичу б сподобалось, що вона влаштовує конфлікти на робочому місці, тому Віра вирішила поки промовчати. А ось вже як повернеться в прийомну до Жидкіна, тоді і окреслить власні кордони. І нехай Дмитро Валентинович тоді вирішує сам – потрібна йому цнотлива помічниця, чи ця вакансія створена не для того.

- Чим більше на неї дивлюсь, тим більше не розумію, що ти в ній знайшов, - зайшовши в кабінет до Антона заговорив Жидкін. Антон скрипнув зубами. Ще цього не вистачало – обговорювати свої смаки і уподобання з Дмитром.

- Ну і от і чудово, що вона виявилась не в твоєму смаку, - рівним тоном сказав Антон. – Може хоч тепер зосередишся на роботі.

- Так, так про роботу, - Дмитро дістав із папки синюватий документ. – Ось це передай юристу. Це я вчора був у нотаріуса, і написав заяву про вихід з складу засновників. Олежка дуже здивувався, коли я учора до нього зайшов. А я розчарувався, що ти нічого не сказав бухгалтерам. Там знаєш скільки їм роботи?

- То ти серйозно вирішив вийти? – перепитав Антон. Не поспішаючи брати в руки папірець від Дмитра. – І добре все обдумав?

- Я тільки й чую «Волков те, Волков се», всі вважають тебе мегакрутим бізнесменом, забуваючи, що заслуга Діми Жидкіна в розвитку «Спецбуду» не менша, - Жидкін відійшов до вікна. Повернувся до Антона спиною, так ніби щось пояснювати колишньому другу йому було важко, дивлячись в очі. – Я хочу вийти з тіні.

Фінансовому директору і справді вже в печінках сиділо, що всі відводять йому другі ролі. Здавалось, його заслуги несправедливо принижують. Амбіції Дмитра шукали виходу, і ніяк не знаходили.

- Це фінансове самогубство, - похитав головою Антон. Та Жидкін цього жесту не бачив.

- Бач, навіть ти в мене не віриш! – Дмитро повернувся до столу і зло припечатав долонею папір до столу. – Готуй Протокол загальних зборів засновників! Я виходжу.

І більше нічого не кажучи вийшов геть з кабінету.

З прийдешнім Новим роком! Нехай він принесе нам довгоочікуваний мир!

А для автора найкращим подарунком буде підписка на мою сторінку. Зробіть мені гарний новорічний настрій, будь ласочка))) На початку січня на нас чекає цікавенна новинка))))