8.2

Автівка запинилась у Віри в дворі. Волков розблокував двері:

- Я миттю, переодягнусь і вийду, - озвалась до начальника дівчина.

 - Думаю, вам буде краще сьогодні залишитись вдома, - вирішив Антон.

- Але ж робота…

- Не вовк, в ліс не втече, - запевнив Віру чоловік. Жидкін йому стільки разів казав те ж саме, аж смішно стало.          

- І ніхто не стане мене попрікати особливим становищем?   

- Ви травмовані, - Антон вийшов з машини, відчинив перед Вірою двері. – Йти хоч зможете?

- Мабуть, - Віра вийшла з автівки, і здавлено охнула, опершись на ногу. – Ем, мабуть, розтягнула зв’язки. Справді треба сьогодні полежати і не навантажувати ногу.

- От бачте! – Волков взяв Віру під руку. – Я проведу Вас. 

Віра поклала руку шефу на передпліччя. Під пальцями напружились м’язи. Він був так близько, що мимо волі Віра подякувала злодію, за цю коротку можливість побути поруч з предметом своїх бажань. Повільно вони дійшли до дверей під’їзду. Не зрозуміло з чого, але Віра хвилювалась все більше, ніби зараз мало відбутись щось таке, що в корінні переверне її життя. Серце гупало і калатало, ледь не вистрибуючи з грудей.

Три східця перед під’їздом здались незборимою вершиною для її пошкодженої ноги. Віра спітніла від напруги і болю.

- Мда, - щось собі сам вирішив Антон Павлович, і тільки важкі залізні двері закрились за їх з Вірою спинами, підхопив дівчину на руки. – Який поверх?

- Третій, - охнула дівчина, але опиратись не стала. Видно і так багато начальникового часу забрала, щоб марнувати його ще й і на сперечання. 

Дівчина була геть невагомою. В ніздрі забився її солодкий запах. Абрикоси і цукерки. Антон відчув як б’ється її серце об ребра, шалено гупає під його пальцями. А пальці-то його так близько від напівкулі грудей. Здається ледь ворухнеш рукою, і доторкнешся… Ну про що він думає?

Про гострі груди і тонкі ключиці, що опинились в полі його зору. Про панчохи на її ногах. Картинка того, як Віра стоїть оголена, в одних панчохах сколихнула чоловічу уяву, прокотилась хвилею збудження, і фантазія Антона понеслась як коні, що відірвались з прив’язі. Він вже не міг не уявляти що було б, якби ті стрункі ноги в панчохах, з поясом і мереживом, обвились навколо нього і захопили його тіло в полон. Або. Якби він цілував її тонку шкіру над смужкою мережива, захопив би мереживо зубами, і повільно потягнув вниз, вивільняючи ногу…

Третій поверх виявився аж надто близько. Дівчина кивнула на залізні двері своєї квартири.

- Ключі, - Віра тримала їх в руках, після того як відчинила під’їзд. Антон перехопив ключі, і не випускаючи з рук свою цінну ношу, відчинив двері.

Заніс дівчину в квартиру. Він розумів, що це зайве, але не міг відмовити собі в такому задоволенні – потримати її в руках ще мить. Поставив Віру на ноги в коридорі. Вона повільно зісковзнула на підлогу, торкаючись його тіла своїм. 

Ніби електричний струм прокотився їх тілами одночасно. Між ними було так мало тканини – тільки його футболка, тільки її сукня. Антон навіть руки в кулаки стиснув, що не дозволити собі зайвого. 

Дівчина невпевнено трималась за його плечі. Подивилась Антону в очі, задираючи до гори обличчя. І бездумно потягнулась до нього губами. 

Віра не розуміла що робить. Просто після всього пережитого, цей жест здавався їй таким правильним, таким потрібним, що вона не задумалась, що коїть. І можливо б якби Антон Павлович не відповів їй взаємністю, дівчина б зробила вигляд, що просто не втрималась на ногах, і незручно похитнулась, але він відповів.

Антон і так був порядком збуджений. Розпалений дівочою близькістю, власними фантазіями, її солодким запахом. А коли Віра поклавши свої ручки йому на плечі, потягнулась до нього губами, просто втратив голову. Він вчепився в її губи, як голодний би накинувся на їжу.  

Нестримно, дико, зминаючи ніжні пелюстки рожевих губ, майже кусаючи, випиваючи її дихання, ловлячи стони, і Віра відповідала йому з неменшою палкістю. Її коліна підгинались, вона відчайдушно трималась за Антона, повертаючи йому його ж ласки і забувши про все на світі.

У Антона зірвало дах. По іншому б він потім не зміг би охарактеризувати свою поведінку. Він притис Віру до свого тіла. Вдавив її в себе. Одночасно зминаючи рукою її округлу сідницю. Іншою рукою Антон заліз Вірі під спідницю, з голодною жагою фетишиста знайшовши мереживо панчохи, і огладив ніжну шкіру на стегнах, зачіпаючись пальцями об нерівності мережива.

Його заводило, що Віра так одягнута. Хотілось позбавити дівчину верхнього шару одягу, і милуватись її тілом, невинним і розпусним одночасно. Він би так і зробив, впевнено вхопившись за лацкан власного піджака, що прикривав Вірину порвану сукню, скинув предмет одягу геть. Але варто було її плечам оголитись, як Віра напружилась, і ніби затверділа всім тілом.

Волков відразу вловив в ній цю переміну. Його ніби струсили всього, підняли над землею, і різко опустили назад. Він повільно розслабив руки, дозволяючи Вірі звільнитись з його захвату. І дівчина злякано відступила, навіть забувши що у неї ушкоджена нога. Ухопилась рукою за протилежну стіну, важко дихаючи.

- Вибач, я знову…, - неслухняним голосом почав Волков. Але Віра його перебила:

- Не треба вибачень, ідіть.

Їй хотілось сховатись. Їй було знову соромно за свої бездумні вчинки. За те, що Волков бачить її руку. І водночас в грудях все розросталась лоскітна кулька, від чого хотілось бездумно посміхатись. Вона відчувала, як сильно Антон Павлович збуджений, як він її бажає, і здавалось зроби вона зараз ще один крок на зустріч, і він займеться з нею коханням прямо тут в коридорі. Відчуття було змішане. З одного боку Віра раділа, але з іншого – вона злякалась. Ця невпевненість і створювала необхідність залишитись самій.

Антон Павлович тільки кивнув, і вийшов з квартири.