6.2

Офіс у адвоката Долі був не дуже далеко від суду. Точніше не офіс, а кабінет в одній із офісних будівель. Чотириповерховий колишній гуртожиток, два поверхи якого перетворили на орендовані кабінети. Будівля майоріла різноманітними вивісками, типу «Оріфлейм», «Фармасі» і тому подібних фірмочок. Але як виявилось, на другому поверсі був ще оцінювач, кілька юристів, і навіть один нотаріус. Безспірним плюсом цього приміщення була близькість до суду. І, мабуть, невисока орендна плата.

 Стоянки тут не було, і Волков припаркувався на протилежному боці вулиці. Пам’ятаючи про свою недалекоглядність в суді, Антон відразу попросив Віру зачекати його в автомобілі. 

- Якщо Вам буде не складно, домовтесь про зустріч з Вашим батьком, - не довго думаючи попросив Антон. – Покажу йому папери, цікаво послухати думку іншого фахівця.

Він додав в голос бравади, якої зовсім не відчував. Подивився на час на дисплеї телефону, виявилось вільними кілька хвилин, і Антон Павлович залишив Віру на самоті, сам рішуче покрокував до Валентини Володимирівни. Вільний час можна використати на дзвінки. Василь щось казав про нову поставку цементу, який привезли на три дні раніше запланованого.

Віра інстинктивно подивилась Волкову в слід. На вулиці сьогодні було досить тепло, і він не став одягати верхній одяг. Приталений піджак тріпотів полами під поривами вітерцю. Під тканиною виднілась сильна спина, а ще у генерального директора була пружна хода, і… сексуальні сідниці. Куди вона дивиться? Дівчина підхопила в руки телефон. Треба й правда зателефонувати батькові. Але набрати адвоката Біляєва вона не встигла – телефон сам озвався треллю. Віра посміхнулась:

- Алло.

- Привіт моя люба, - озвала в іншого боку Лара. – Ти де зникла? Ті самці тебе хоч додому учора провели? Такий дощака був!

- У нас ціла пригода була, - інтригуюче відповіла подрузі Віра.

- З Жидкіним? – в голос подруги додались якісь невідомі до цього Вірі ноти. Щось на кшталт розчарування.

- Ні, з Волковим.

- І ти до самого обіду мовчала?! Вимагаю найменших подробиць! – Лариса значно оживилась.

- Він визвався мене підвезти додому, - почала Віра.

- І Жидкін не сперечався? – перебила відразу Лара.

- Антон Павлович у нього не питався. А потім нас зупинили патрульні, і у мене вимагали документи, підозрюючи, що Антон Павлович споює неповнолітніх.

- Оце тобі комплімент копи зробили, - Лара розсміялась. – А далі?

- А далі ми їздила в лікарню, Антон Павлович доводив поліції, що тверезий. І зрештою він відвіз мене додому.

- І все?

- Ми цілувались, - Віра відповіла тихо, відчувши як тьохнуло в середині від цих слів. Здавалось вона знову переживає емоції того вечора. Сперте дихання, відчайдушне гупання серця, і тепло в усьому животі. Лоскотно в лоні. Навіть запах Антона став відчуватись сильніше в автомобілі.

- Та ладно! – неприкрито здивувалась подруга. – Він поліз до тебе цілуватись?! Чи ти на нього напала?

- Я не знаю як це відбулось, - геть збентежилась і засоромилась Віра. – Ось ми сиділи, сперечались про щось.. а потім вона само, як вибух… бах! І ми накинулись один на одного…

- Супер! – виразила свій захват Лариса. – А далі?

- Я втекла.

- І сьогодні він тебе запросив вже на побачення?

- Таке скажеш, - Вірі навіть смішно стало. – Сухо вибачився. І все.

- Проханий значить, - констатувала Лара. – Ну мужик він агонь. Такого б охмурить, тобі б всі баби в місті обзаздрились.

- Нікого я не збираюсь охмурять, - Віра спробувала остудити подружин запал.

- Ну добре, добре, як хочеш. То ти працюєш? – постаралась змінити тему Лариса. – Що там Дмитро Валентинович? Серіальчики дивиться?

- Чесно кажучи не знаю. Мене Антон Павлович забрав до себе. А зараз ми взагалі поїхали, - Віра ледь не сказала куди вони з Волковим приїхали. Але пригадавши батькові слова, що ніхто не любить коли про їх справи багато говорять, і скорегувала свої слова. – Поїхали обідати.

- Ого! І це по-твоєму «сухо вибачився»? – Лара знову запалилась ентузіазмом. – Та він стовідсотково на тебе запав!

- Скажеш таке, - Віра знову зашарілась. Якби тільки Лариса знала, як їй насправді хочеться, щоб Ларині слова були правдою. – Звичайна ввічливість. Антон Павлович дуже коректний, і навіть говорить зі мною на «Ви».

- Хай буде й так, - не стала переконувати Віру подруга. – А хочеш я проведу розвідку?

- Це як?

- Ну вони з Жидкіним друзі, якщо хочеш я зателефоную Дмитрові, і розпитаю, що там з себе твій Антон Павлович представляє.

- Ти впевнена, що це гарна ідея? Ти ж Дмитра Валентиновича терпіти не можеш.

- За ради тебе я піду на такі жертви, - запевнила подругу Лариса.

- Не впевнена, що в праві просити тебе…

- Та годі! – обірвала недолугі Вірині заперечення подруга. – На те і треба кращі подруги! Визнаємо всю його підноготну, слабкі місця, не встигне оглянутись, як буде в твоєму ліжку. А то так і ходитимеш незайманою до старості!

- Ларисо!

- Мовчу-мовчу! Ну все бувай, мені треба обдумати тактику.

Голос у Лариси прямо бринів від захвату і ентузіазму. Ну що ж, подумала Віра, хай тішиться. Якщо їй це подобається. А вона спробує не думати, про Антона Павловича в своєму ліжку. Ну хоча б до обіду. Ну і потім, навіть якщо Віра про нього і подумає, це ж не значить, що вона насправді хоче, щоб її мрії і фантазії стали реальними. Ну може лиш трішечки-трішечки. Божевілля якесь!

Будь ласка, підпишіться на оновлення сторінки Лія Роуз. Це буде мені сигналом, що ви чекаєте наступних книг. Вони будуть ще цікавішими))))