6

- Алло, - Жидкін ліниво озвався з того кінця мережі. 

- Що «алло», ти телефонував, - різкіше ніж треба брякнув Волков. 

- А, ну так. Ти забрав Віру! – висунув претензію Дмитро.

- І що?

- Ти граєш нечесно! Як я можу виграти спір, якщо ти забрав дівчину з собою?

- І ти ради цього мені телефонував? – чесно здивувався Антон. 

- А що це не достойний привід?

- Діма, мені геть не до тебе! Я не збираюсь грати в ці дурнуваті ігри, - вибухнув роздратуванням Волков. Голова здавалось зараз розірветься від проблем. Не вистачало, ще через Віру сперечатись. Він  і так забрав її від того зубоскал Олега… стоп! Він що? 

Волков зробив кілька глибоких вдихів-видихів заспокоюючись, спіймав занепокоєний Вірин погляд. Треба визнати хоч перед собою, дівчину він підсвідомо забрав з офісу подалі від інших чоловіків. Він тепер сам себе лякає. Перетворюється з якогось дива на ревнивого монстра. Виправдання що він оберігає незайману дівчину від розчарувань так собі.

- З ранку ти казав інше, - продовжував розважатись на тому боці Дмитро. – Що змінилось.

- Дмитре, мені правда ніяк говорити, - трішки зібравшись відповів Антон. – Нема ніякого спору. І крапка.

Він натиснув відбій. І телефон миттєво обізвався знову. Цього разу телефонувала адвокат. Привітатись Антон не встиг, із слухавки відразу полинув потік в звичному агресивному стилі:

- Я була зайнята, я ж вам говорила! Не варто хвилюватись, справу перенесли на жовтень, там все гаразд, як я вам і обіцяла.

- Стривайте, - нарешті зміг вклинитись в її слова Волков. – Ви зараз на офісі? Я б хотів зустрітись, це важливо.

- Буду через пів години, - в її бурчанні відчулась нотка розгубленості. – А можете сказати в чому річ?

- Це не телефонна розмова, - впевнено заявив Волков. – Буду за півгодини у вас.

Перевів подих, подивився на Віру. 

- Ходімо, обід відкладається, - посміхнутись їй було так природно. У Віри розширились зіниці. Вона що, зашарілась?

Віра відчувала як з-під ніг пливе асфальт. Хіба можуть бути чоловічі губи такі сексуальні і принадні? На гладенькій, вибритій щоці у Антона Павловича з’явилась крихітна ямочка. Хотілось ковзнути по ній пальцем, обвести підборіддя, відчути його на дотик. Заклопотаний погляд потеплів, крижаний погляд   став нагадувати пекуче літнє небо. Боги, вона б все віддала лиш би він так дивився на неї завжди.

Антон відкрив перед Вірою дверцята автомобіля. Чим заслужив посмішку. Хотілось поговорити з нею. Про що завгодно. Але натомість Волков сів на своє місце, і підняв телефон. Необхідно було переговорити з прорабом, з банкірами. На щастя, банківський співробітник повідомив, що банк згодний про кредитувати «Спецбуд» під заставу автомобіля. 

Це дещо покращило Волкову настрій. Залишалось вирішити проблему з адвокатом.

- Віро, Ви казали, Ваш батько адвокат, нагадайте його прізвище?

- Біляєв, - відповіла дівчина. 

Волков спробував пригадати такого, але він мало цікавився юридичним життям міста. 

- То Ви - Віра Біляєва? – запитав він у дівчини натомість.

- Ні, я Швець, - дівчина поглянула на нього з-під вій. – Я взяла мамине прізвище.

- А Ви з батьком взагалі спілкуєтесь? – Антону спало на думку, що якщо дівчина взяла материне прізвище, то можливо стосунки з батьком у них не такі і добрі. Таке не рідкість.

- Ну звісно, - фиркнула Віра. 

- І що він Вам ще розповідав з роботи? Окрім того, що якась жінка заплатила копам за переслідування?

- О, у тата багата практика, - запевнила Антона Віра. – Наприклад, одна жіночка не могла поділити з чоловіком квартиру,  і пустила туди проживати циган. Бідний чоловік не витримав і місяця. Він замикав всі шафки, але вони користувались його бойлером, займали ванну кімнату на кілька годин, використали за день увесь пральний порошок і освіжував повітря…

Віра пирснула від сміху. Сміх у Віри був як дзвіночок.

- І що? – Антон теж знову посміхнувся.

- Колишній заплатив тій жіночці. Щоб вона забрала тих квартирантів!