5.2

Машина влилась в потік інших. Антон відкинув мобільник на панель приладів, після того, як виклик адвоката Долі не дав жодного результату – та просто не піднімала слухавку. 

Тому Волков вирішив не гаяти час, не затягувати паузу,  і поговорити з секретаркою, яка нервово ковзала на сидінні, відчуваючи себе не в своїй тарілці. І нервувала вона так мило, що Антон би задивився б на неї, якби так не переживав за судове засідання.

- Я хотів перепросити за вчорашнє, - лекцію про корпоративну етику і недопустимість позаштатних стосунків на робочому місці Волков вирішив залишити на останок. Говорити, дивлячись на дорогу, а не Вірі в очі виявилось легше. Тому Антон продовжив: - Я скористався тим, що Ви були не тверезі вчора. Тому ще  раз перепрошую за свою нестриманість.

- Все в порядку, - завірила його Віра. – Я вам вибачаю. 

- Такого більше не повториться, - пообіцяв їй Антон.

«А жаль», - подумала Віра, але не промовила того в слух. І взагалі, її дивувало і зачіпало, як він може бути таким холодним і вимороженим, дивиться кудись на дорогу, і промовляє механічні слова. Виправданням Антону Павловичу могла бути тільки нова проблема, яка звалилась на його плечі кілька хвилин перед цим.

А між тим, при денному світлі генеральний директор був не менш привабливим, ніж ввечері. На нього хотілось дивитись. Любуваттись чеканним профілем, неслухняним сріблястим чубчиком, що падав на високий лоб, губами, про які тепер Віра не зможе не мріяти. Антон Павлович ледь повернувся до дівчини, кинув на неї короткий погляд.

- Я вам вірю, - запевнила його дівчина. 

- І пробачте, якщо був різкий з вами ранком, - продовжив Антон Павлович. 

- Нічого страшного не сталось, - Віра байдуже потисла плечима. Але Волков того не помітив, зосереджений на керуванні автівкою.

- Але Ви образились, - автомобіль звернув на якусь паркову. Кафе і ресторанів на обрії не виднілось.  – А нам працювати в парі ще тиждень мінімум. 

«Ну треба ж, зрозумів», - хмикнула про себе Віра. Але відповісти нічого не встигла, тому що Волков відкрив дверцята автомобіля, і став відстібати пасок безпеки.

У нього знову озвався телефон. Тож Віра не знала, залишатись їй в авто, чи йти з шефом. А він вже щось слухав на тому кінці мережі, зробивши Вірі знак мовчати. Вона не знала, щоб їй зараз хотілось більше – притиснутись до його грудей, і вдихнути його запах, чи вилаяти грубіяна і піти геть. Але натомість вона вийшла з машини і почимчикувала слідком за шефом через стоянку до двоповерхової будівлі, на фасаді якої маячіла табличка «Автозаводський районний суд».

Точно, вчора ж казали про те, що Волков з кимось судиться. То вся справа в неприємностях з контрагентом? Віру розібрала цікавість.

Антон впевнено штовхнув двері, все так само слухаючи співбесідника в телефоні,  показав охоронцю на вході водійське посвідчення.

- Вам назначено? – запитав охоронець, відмічаючи щось в журналі.

- Так, справа у судді Чорної, - відповів Волков. Віра і собі тикнула чоловікові у формі паспорт. І протиснулась слідком за шефом через турнікет.

- Вася, мені зараз ніколи говорити, - нарешті озвався до слухавки Антон. І без стуку зайшов в кабінет з табличкою з прізвищем судді. Видно було, що він тут не вперше. Волков кинув телефон до кишені, і привітався з помічницею судді. – Добридень.  Не підкажете в якому залі засідання по справі Волкових?

Він ледь стримував хвилювання, вдаючи що все йде так як заплановано. 

- Нажаль, засідання вже скінчилось, - мило посміхнулась йому чорнява дівчина, не старша Віри. 

- Як так? Я ж просив зачекати! 

- У нас знаєте яка черга на зали? – потисла плечима дівчина. - Ми чекали скільки могли. Зараз вручу вам повістку, чекайте. Справу відклали.

Відклали. Антон відчув полегшення. Ну хоч нічого не відворотного не сталось.

- Але  як так вийшло, що її ледь не розглянули без мене? – вимогливо запитав Антон. Ситуація не вкладалась у нього  в голові.

- У вас же є адвокат? – дівчина дістала  з лотка принтера папірець. – Питайте у нього. Розпишіться ось тут.

- А я можу подивитись на ту заяву, де я прошу розглядати справу без мене? – ставлячи підпис на папірці запитав Антон. – Я нічого такого не подавав.

Віра тихо охнула у нього за спиною і миттю втрутилась з підказкою: 

- Антон Павлович, вам треба ознайомитись з усією справою, може Ви ще щось «подавали» про що не знаєте. 

Волков обпік її поглядом блакитних очей. Як вона тут опинилась він не помітив. Але робити дівчині зауваження було пізно, сам же взяв її з собою. Що правда, не сунути свого носа в чужі справи вона, здається, не вміє. 

- А ви хто дівчино? – зовсім не так привітно як у Антона запитала у Віри помічник судді. 

- Вона зі мною, - відрізав Волков. І перепитав у брюнетки:  - А так може бути, що подавали ще щось від мого імені? Я можу подивитись?

- Пишіть заяву на ознайомлення, - зітхнула помічниця. – Але вже обід за півгодини, я не знаю, чи суддя надасть вам доступ до матеріалів негайно.

Чорнявка виразно подивилась на настінний годинник над дверима. І подарувала неприязне ний погляд Вірі.

- А зразки? – впевнено запитала Віра.

- На стенді в коридорі все є, - чорнявка вже начепила свою чергову усмішку. І не скажеш, що хвилину назад була чимось не вдоволеною. – Напишете, здасте в канцелярію заяву. 

- А все ж може можна якось пришвидшити процес ознайомлення? – запитав у неї Антон. Внутрішній параноїк цілком був згодний з Вірою про можливі підстави. І підганяв Волкова з’ясовувати що і до чого.  

- Пишіть, - брюнетка подивилась Волкову в очі. Махнула гривою блискучого волосся. Антон вимушено посміхнувся дівчині у відповідь, але його посмішка мала потрібний ефект. Очі помічника судді спалахнули як галогенні фари.

Поруч незадоволено засопіла Віра. Від її погляду не приховались ці переглядини між генеральним директором і незнайомою їй помічницею судді. І від того Вірі стало неприємно. Наче побачила, щось не призначене для її погляду. Чи забруднилась десь. Чи хтось невиправдано образив. Навіть вдихнути стало важко. Ну чому воно так? Чому ще вчора чужий чоловік раптом став для неї так багато значити, що вона навіть його погляди на інших жінок сприймати спокійно не може? Віра загнала нігті собі в долоню, щоб не зробити чогось, за що пожалкує.