1.2

- Ну і місцинка, - Лара легенько зморщила свій акуратний носик. І повернула меню офіціантці. 

- У нас офіси на другому поверсі, - Віра ніби вибачалась за місце зустрічі. І за те, що кафе не з тих, до яких звикла подруга. Лара любили щоб лофт, і щоб страви дорогущі, а порції мікроскопічні. І щоб був великий вибір кальянів в меню.

А кафе «Кофітайм» на першому поверсі офісної будівлі було підлаштоване для недорогих комплексних обідів і каву на виніс. Все для зручності місцевого офісного планктону.

- Блін, тільки не дивись відразу позаду мене, - раптом обдивившись скривилась Лара, і тут же нагородила  крижаним поглядом офіціантку, яка ставила перед нею лате в високій скляній чашці.

- А що там.., - тут же стрельнула очима в усі боки Віра. І осіклась, бо недалеко від неї з подругою, на м’яких диванах сиділи двоє: її начальник Дмитро Валентинович і якийсь незнайомець. Віра не втрималась, щоб роздивитись шефового приятеля уважніше: чорний піджак, під ним біла футболка так і  обліплює рельєфний торс. Волосся світло русяве, з платиновим відливом. Віра повернулась до подруги: - Там мій шеф і ще хтось.

- Тільки не кажи, що тебе Жидкін на робото взяв! – обурилась і здивувалась Лара.

 - Ага, Дмитро Валентинович, фінансовий директор «Спецбуду». Ти його знаєш?

- Ще б пак! – Лара пийнула каву через закручену яскраво-рожеву соломинку. – У нас були стосунки.

- О, вибач, - невідомо за що вибачилась Віра, і пригадала, що у подруги і правда перед канікулами по весні завівся кавалер, на якого вона покладала великі надії. Старший, заможній, сексуальний. Але як завівся, так і хутко зник, через півтори місяця. – Хочеш підемо в інше місце?

- Щоб він подумав, що я його уникаю? – Лара знову кинула погляд за столик з чоловіками. – Не діждеться. Сиди уже. Але і попала ти з ним.

- Це чому? – Віра знову подивилась на шефа. Те що він типовий альфа-самець вона зрозуміла ще в день, на співбесіді. Від Жидкіна так і випромінювалась самовпевненість.

- Так Жидкін бабій ще який. І до тебе підкочувати почне, ось побачиш.

- Таке скажеш.

- А він на моїй пам’яті ще ні одну спідницю не оминув, - Лара знову сьорбнула каву. – Про таких кажуть: має все, що рухається. Бідна людина. Проте, - у Лари загорілись бісики в глибині зіниць. – Органом він своїм володіє пречудово. Тож, погодишся на його пропозицію, матимеш безліч приємних хвилин. Головне, не роззявляй рота на щось більше.

- Лара! Не збираюсь я з ним спати! – сама думка про це була крамольною. Хіба ж можна ось так, заради сексу, без почуттів когось пускати в своє тіло і душу?

- А дарма. Твоя незайманість тільки тобі шкодить. Ходиш, як кішка в тічку, кидаєшся на людей.

- Ну годі, - Віра відчула як ніяковіє. Не любила вона коли обговорювали її особисте життя. – А того, хто з Дмитром Валентиновичем знаєш?

- Ну ти подруго даєш! – Лара засміялась. – Це ж ваш генеральний, Антон Волков, власною персоною. Але на нього навіть не задивляйся. Пропащий. У нього одна кохана – його робота. Нудний він, коротше.

- Лар, а вони йдуть до нас, - спохватилась Віра, помітивши що шеф обходить стільці і столики, і явно крокує до них з Ларою.

- От халепа, - Лара потяглась за гаманцем. – Тобі п’ятсот вистачить? Я зараз для виду кілька хвилин посиджу, і поїду. Вибачай, але твоїм Жидкіним я вже по горло сита.

Подруга виклала на стіл п’ятисотенну купюру, і похапцем поправила і без того рівні пасма чорного волосся. Віра вдячно сховала гроші. На роботу вона тільки влаштувалась, до зарплати ще дві неділі жити, мама в лікарні, а у тата Віра принципово брати гроші не хотіла. От попросила подругу позичити до першого заробітку.

- Дякую тобі, і вибач, що втягнула тебе в цей фарс, - ледь прошепотіла Віра подрузі. А та тільки посміхнулась. Мовляв вже маємо те що маємо. Віра подумала, що вона могла б поїхати все ж до Лариси, а не просити ту заскочити до офісного центру. Звісно, з розумної точки зору, Ларі на машині приїхати було легше, ніж Вірі добиратись в іншу частину міста з пересадками, а потім повертатись назад. Хто ж знав, що Жидкін і Лариса вже знайомі?

А шеф вже нависав над ними, щось говорив про тісний світ і сигнали Всесвіту. Він тримав в засмаглих пальцях пузатий кулеподібний келих з жовтою рідиною, синя сорочка ідеально сиділа на його підкачаному тілі, рукава обхоплювали рельєфні біцепси.

Блондин теж підійшов слідом за Жидкіним. Віра тепер вже з повним правом перевела погляд на незнайомця, і забула як дихати. Генеральний директор був красивим, як тільки можуть бути красивими чоловіки з правильними  і мужніми рисами обличчя, чітким контуром губ, по-жіночому пухнастими віями. А очі він мав пронизливо сині, як літнє небо, чи морський лід. Здавалось він дивиться глибоко в душу, роздивляючись всі її таємниці.

- Антон Павлович, це наша нова співробітниця, - представив їх один одному шеф. – Віра.

- Дуже приємно, - Антон моргнув, розриваючи зоровий контакт, і автоматично протягнув Вірі руку. А дівчина так само машинально потисла його пальці. І її ніби струмом прошило, розсипалась з місця дотику зграя мурашок по шкірі.

- Навзаєм, - прошепотіла Віра неслухняним голосом, і сховала руку під стіл, продовжуючи відчувати на пальцях його тепло.

- А що дівчата нудяться? – падаючи в крісло запитав Жидкін. – Віра сьогодні працевлаштувалась. Це ж твоя перша робота, дівчинко? Таке треба відсвяткувати! Офіціант!