Розділ 38

Між ними затягнулася мовчанка.

Матвій відчув десь в глибині душі краплю сумнівів через те, що наважився запропонувати їй таке. Кейя ж мовчки дивилася кудись повз нього, наче зважувала всі «за» і «проти» Матвієвої пропозиції.

— Відчуваю легкий острах, — нарешті прочистив горло Матвій. — Наче й не шкодую про запропоновану ідею, але…

— Все добре, — лагідно всміхнулася Кейя.

— Думаєш, я запропонував дурне? — знову в його голосі ковзнула невпевненість.

— Ні, — хитнула головою. — Думаю, це зарано.

Матвій згідно кивнув:

— А мені завжди здавалося, раніше здавалося, що я ніколи не приймаю поспішних рішень та не дію згарячу. Хоча за останні місяці так і не здається.

— Я полечу з тобою до України, — усміхнулася Кейя. — Я точно полечу з тобою до України, Матвію, бо дуже хочу її побачити. Проте це станеться трохи пізніше. Ти знаєш коли.

— Так. Я знаю коли, — погодився.

— Це буде найправильнішим рішенням, — Кейя м’яко обвила його шию руками і пригорнулася до нього всім тілом.

— Знаю, — Матвій ніжно провів долонею по її волоссю і заплющив очі.

Українське повітря змінилося. Вдихаючи його на повні груди, Матвій більше не відчував насолоди, котра була раніше.

— Навіть поговорити не хочеш? — за спиною почувся голос Аліси.

Проте тепер він звучав для Матвія лиш фоном, без краплі трепету в душі.

— Зажди! — вона врешті наздогнала його, хапаючи за плече й розвертаючи до себе всім корпусом. — Стій!

— Що ти хочеш? — спитав спокійно. — Що ще хочеш?

— Я що хочу? А ти як думаєш? — Аліса стиснула кулаки. — З тих пір, як ми зізналися одне одному у своїх помилках, нормально так і не поговорили.

— Ти зізналася у помилці, — відповів Матвій, ступаючи на викладену тротуарною плиткою алею будівлі суду. — Я ж сказав тобі, що покохав іншу.

— Досі сумніваюся, що ти тямиш, що кажеш, — відповіла. — Досі не вірю, що жертвуєш дочкою заради якоїсь норвезької шльондри.

— Не варто зараз вдаватися до образ, Алісо, — Матвій все ще залишався на диво спокійним. — Я не жертвую дочкою, ти відбираєш в мене право бути з нею та ростити її.

— Не відбираю. Залишайся з сім’єю і все буде так як було, — відповіла з натиском.

— Ніколи вже нічого не буде так, як було і ти сама це розумієш, — Матвій роззирнувся на кілька кованих лавочок, котрі стояли повздовж алеї, але присісти не захотів.

— Ти втовкмачив собі в голову якусь дурню, якесь божевілля просто. Може тобі пороблено, чи що? Не знаю, що думати, — прошипіла Аліса.

— Ніколи ще не мав таку ясну голову, як маю зараз, — Матвій нечутно зітхнув.

— Востаннє кажу і востаннє прошу, — Аліса ступила на сходинки будівлі, роззираючись через плече. — Одумайся!

— Востаннє кажу і моє рішення незмінне. Я хочу розлучитись з тобою, бо разом нам вже не бути, — відповів.

Аліса витримала довгу демонстративну паузу, а тоді випрямившись, мов англійська принцеса, мотнула білявою головою:

— Бачить Бог, я була терплячою та м’якосердою, але ти цього не оцінив. Сам винен і тепер не жалійся на долю. Я зроблю все, Матвію, але доньки ти більше не побачиш.

Нічого Матвій не відповів на те. Мовчки прихилився спиною до стіни будівлі й стиснув вуста у жорстку тонку лінію. Сльози зрадницьки защипали повіки, але з куточків очей так і не викотилися.

Весна крадькома ступила на казкову землю Півночі і Норвегія змінилася до непізнаваності. Густі білосніжні шапки на вершинах неприступних фіордів помілішали, а їхні могутні скам’янілі тіла заяскріли всіма відтінками смарагдового. Величезні пасовища вкрили соковиті густі трави на пишні духмяні первоцвіти, а славнозвісні небесного кольору озера виблискували, немов сріблясті люстерка.

Природа прокинулася і сонно позіхаючи розкинула свої найяскравіші барви навкруги, наповнюючи серця людей світлим, чистим та ніжним почуттям.

Кейю природа сповнила натхненням. Воно, колосальне та безмежне, огорнуло з ніг до голови і вимагало працювати якомога наполегливіше. Робота виснажувала Кейю, але те виснаження, та втома, були приємними.

За останній місяць Кейя намалювала дві картини, котрі одразу ж виставила у галереї: одну з них купили того ж дня, інша протрималася менше тижня.

Дзвінки з Брігі стали щоденним ритуалом десь після шостої вечора. Кейя зручно вмощувалася у кріслі кабінету подруги з чашечкою рістретто, або ж бокалом квіткового вина й переповідала всі-всі події, котрі відбувалися у Тронхеймі, натомість Брігі розказувала про все, що діялося з нею та Василем в Осло. Хоч як не хотілося Кейї визнавати, але Брігі була щаслива в столиці: її оточувала норвезька богема, місто прийняло ласкаво та привітно, поряд був коханий чоловік, з котрим вона врешті знайшла своє щастя… Кейї було сумно від того і разом з тим радувало, що єдина і найдорожча подруга щаслива.

Ще на плечах Кейї досі була робота у фонді талановитих тронхеймських дітей та молоді, котрими вона опікувалася щиро та віддано. Попри добре Гутфридове відношення, Кейя очікувала, що рано чи пізно його любов все ж розтане як сніг навесні і він позбавить її права опікування фондом, але того не сталося.

Про Альвіса Кейя чула від деяких знайомих, але жодна розповідь не зачіпала за живе. Він досі працював в лікарні, досі писав дисертації, досі героїчно рятував життя та здоров’я своїх пацієнтів, а також досі жив у маєтку.

Гутфрид читав лекції, займався улюбленими практичними роботами разом зі своїми студентами, відпочивав в компанії Бйорна та час від часу телефонував до Кейї, аби запитати як у неї справи. Вже за це вона була безмежно вдячна.

Матвієве розлучення затягнулося. Він мав повернутися ще на початку березня, але не вертався, хоч місяць поступово добігав до кінця. Кейя знала, що виниклі суперечки між ним та Алісою стосовно опіки над дочкою заводили їх в непроглядні нетрі, звідки, здавалося, виходу просту не було.