Розділ 37

— Привіт, — Кейя лагідно торкнулася вустами щоки Гутфрида й присіла навпроти нього за столик у невеличкій кав’ярні неподалік Доків Купців. — Я рада, що ти запросив на каву.

— Ми давненько не бачились, — Гутфрид всміхнувся. — Я замовив нам за звичкою. Не образишся?

— Чого б це? — щиро здивувалася Кейя.

— Можливо в тебе змінилися смаки, — Гутфрид ніяково відвів погляд, підбираючи слова. — І щодо кави теж.

— Про що ти? Не розумію, — Кейя спохмурніла.

— Я мав розмову з Брігі. Якраз перед тим, як вона поїхала. Вона сказала, що в тебе з’явився інший чоловік. Це було…важко почути, — Гутфрид досі не зводив на неї погляд.

— Господи! — Кейя стиснула край білосніжної скатертини. — Гутфриде, все так складно. Справді складно. Проте повір, зовсім не це причина нашого з Альвісом розлучення.

— Причина в тому, що мій син покидьок, котрий підіймав на тебе руку, — Гутфрид зціпив зуби. — Син шанованого у Тронхеймі професора. Шанований у Тронхеймі лікар. Самому тепер цікаво, чого ж я можу навчити своїх студентів.

— Припини! — Кейя спохмурніла ще дужче. — Ти не винен у вчинках Альвіса, а Альвісові вчинки… Можливо з роками я зрозумію, ми всі зрозуміємо, чому він чинив так, а не інакше. Насправді Альвіс завжди був по-справжньому закоханий тільки у свою роботу, мене ж він ніколи не кохав. Так було, так є зараз і так буде й надалі.

— Весь цей час, з того вечора, як ти пішла з дому, я плекав надію, що ви оговтаєтесь: що Альвіс зрозуміє, кого втрачає, що ти зумієш пробачити його… Я не прошу про це, я просто щиро вірив і сподівався... — Гутфрид сумно затих. — Але якщо тепер замішаний інший чоловік…

— Гутфриде, благаю, не треба ненавидіти Матвія вже заочно, бо він не винен. Повір, у всьому винна лиш я, — Кейя опустила голову. — Лиш я сама. Ненавидь мене, але не його.

— Отже Матвій. Хто він? — Гутфрид пильно придивився до її обличчя. — Питаю тому, що я все ще твій другий батько і навіть розлучення з Альвісом цього не змінить. Ти все ще Енберг. Ти завжди будеш Енберг, не дивлячись ні на що.

— За декілька днів це зміниться, — Кейя мовила те не зі злістю, швидше зі світлим сумом. — Самій ця думка вкрай незвична. Болісна.

— Хто він, дитино? — Гутфрид знову торкнувся її руки. — Іноземець?

— Ти з ним знайомий, — Кейя ковтнула в’язку слину. — Ти бачив його.

— Майстер з ремонтів? — здивування та цілковите нерозуміння Гутфрид з обличчя приховати так і не зумів. — Але ж…

— Він чудова людина, він хороший та добрий, він…

— Розквасив Альвісу пів обличчя, — промовив Гутфрид стримано.

— Гутфриде…

— Він захищав тебе, — ледь чутно продовжив той. — Його мотиви зрозумілі. Проте не можу не сказати, що це не обдумано. Альвіс міг податися до поліції і… Чесно кажучи, я дивуюся, що він того так і не зробив.

— Все це не має значення, бо Матвій одружений, він має сім’ю в Україні і повернеться до неї, щойно закінчиться термін його роботи, — Кейя зітхнула. — Не треба про це. Не варто.

— Дитино, я понад усе хочу, аби ти була щасливою. Якщо ти відчуваєш щастя саме так, саме з цією людиною, отже нехай так і буде, — Гутфрид звівся на ноги та поцілував її в чоло. — Ти досі Енберг, незалежно від того чи ще дружина Альвіса, чи ж вже ні.

Матвій все дивився на Алісу і йому здавалося, що бачить її вперше, що не з нею прожив три роки, що не вона народила йому дочку. Знав, що не має морального права злитися на неї за зраду, бо сам був нічим не кращим, але разом з тим те, що зробила вона, кардинально відрізнялося від того, що зробив він з Кейєю.

— Я зрадила тобі, але ти сам в тому винен. Не треба витріщатися на мене так, наче я незнайомка. Ти чудово знаєш, що то не важить геть нічого. Все, що я зробила, було не серйозно. Ти вчинив так само. Не варто продовжувати. Давай перегорнемо цю сторінку, Матвію, і продовжимо жити далі так, як жили до цього. Ми квити.

— Ти вимірюєш це в якихось примарних судженнях. Які квити, яке перегорнути сторінку, яке жити далі? — спитав зовсім хрипко.

— Отак! Ми дорослі люди, досить вже поводитися мов підлітки. Матвію, таке трапляється, так буває, — стояла на своєму Аліса. — Ми всі схильні робити помилки.

— Це не помилка, — Матвій раптом глянув на Алісу зважено та спокійно. — Вона не моя помилка.

— Тобто? — Аліса вперше напружилася. — Про що ти?

— Я кохаю її, — ті слова злетіли з Матвієвих вуст так спокійно, наче він просто вітався, а опісля стало легко й добре на душі. — Я її кохаю, Алісо.

— Що? — на обличчі Аліси відбився переляк, вперше з початку їхньої розмови. — Маячня!

— Ні, правда, — Матвій залишався так само спокійним. — Я подаю на розлучення.

— Але ж… А Злата? Але… — Аліса аж затрусилася. — Ні. Ти не посмієш, чорт тебе забирай. Не посмієш, Матвію!

— Я повернуся вже цих вихідних і подам на розлучення. А Злата… Я розумію, що забирати її від матері не маю ніякого морального права, але якщо вона тепер тобі тягар, то з радістю візьму її з собою.

— Ти трахнув якусь норвезьку хвойду і геть клепку втратив? — заверещала Аліса.

— Вона не хвойда, — чи не вперше за останній час Матвію здавалося, що він мислить більш аніж тверезо. — Не рівняй всіх по собі.

Аліса відповісти не встигла, бо Матвій вимкнув відео-дзвінок і клацнув кришкою ноутбука.

Нічого не змінилося. Кейя не відчула жодних змін ні навколо себе, ні в середині. Все було так само. Вона залишилася колишньою. Єдиним, що вказувало на кардинальні зміни в житті, була світла широка лінія на безіменному пальчику, де сім років мирно знаходилася золота обручка.

Після того як вийшли з будівлі цивільного суду, Кейя потисла руку своєму адвокату Арчі і він провів її до автомобілю Брігі. Говорив не багато, але сказав, що йому було приємно та легко співпрацювати з нею. Кейя подякувала за все, Арчі всміхнувся та поплескав її по плечу. Наостанок попросив берегти себе, насолоджуватися життям і неодмінно відшукати в ньому свій власний острівець щастя та гармонії. Кейя всміхнулася та сіла до автівки. Арчі змахнув їй на прощання і подався до свого автомобілю.