Розділ 35

Кейя стиснула руки в кулаки і стримано поглянула на Брігі:

— Отже ти навмисне мене на роботу до галереї покликала?

— Ну, не без того, — Брігі відсунула ноутбук і потягнулася на своєму ортопедичному кріслі, а тоді визирнула у широке вікно. — Буде кому приглянути за галереєю, поки мене не буде.

Кейя звелася на ноги і взялася міряти кроками невеликий кабінет Брігі:

— Ти чиниш підло.

— Бо кидаю тебе? — Брігі всміхнулася. — Люба, ти не сама. Я з тобою поруч, нехай і лиш через монітор, з тобою Гутфрид, Василь і звісно ж Матвій. А найголовніше, в тебе є ти! Розумієш тепер, наскільки сильна духом?

Кейя всміхнулася:

— Я не про себе зараз. Повір, я свої проблеми вирішити якось зумію. Я зараз про Василя. Ти з ним чиниш підло. Це безсердечно, розумієш?

Брігі зітхнула:

— Не точи мене, мов вода камінь. Я знаю, що це жорстоко. Але ж Кейє, скажи, коли я відзначалася сердечністю та постійністю? Я не створена для осілого способу життя, бо я вітер! Просто вітер.

— Василь хороший хлопець: веселий, добрий, чуйний, терплячий. Він якраз для тебе, ти й сама бачиш, — хитнула головою Кейя. — Знаєш, може ти й вчила мене все життя, бо старша, але тепер прийшла твоя черга прислухатися до мене. Я до безтями люблю тебе, я щиро полюбила Василя, і я бачу, як вам добре разом, як ви доповнюєте одне одного. Не змарнуй це, не втрать ганяючись за якимись ефемерними мріями, котрим не дано здійснитися, — Кейя підійшла до крісла і поцілувавши Брігі в щоку, пригорнула до себе. — Я так хочу, аби ти була щаслива по-справжньому.

— Знаю, — Брігі зітхнула. — Знаю, Кейє.

— Ти в курсі, що цей Бонд втнув? — реготнув Олег, наливаючи собі коньяку, але вже без кави, й поглядаючи на Василя. — У новорічну ніч пересварився з жонкою та тещею і дременув до Норвегії. Якби так всі мужики проблеми вирішували. Точніше, якби всім щастило проблеми вирішувати ось так!

— В курсі, — кивнув Василь, з-під лоба зиркнувши на Матвія. — Дещо вже чув, одну версію цієї історії. Знаєш, я один з тих, хто дотримується простого правила: йти звідти, де тобі не раді. Тому без осуду з мого боку точно.

— Та нема за великим рахунком у цій історії версій, — розсміявся Олег, але вже якось безрадісно. — Коли жінка з тебе підкаблучника робить і бреше, мов торговка на базарі, то на біса така жінка?

— Про що ти зараз? — запитав насторожено Матвій.

—Я ні про що. Я взагалі не при справах. Ти людей попитай, може в голові й проясниться, — Олег звівся на хиткі ноги й подався у бік спальні. — Сподіваюсь, ще нікого не заселили на мій диван. Га, гаврики?

Ні Василь, ні Матвій не відповіли, обидва були занадто заглиблені у власні думки. Обом справді було над чим думати.

Кейя закінчила переоблік та переглянула декілька свіжих картин, котрі Брігі ще зранку завезла до галереї, а тоді стомлено присіла на диванчик у кутку виставкового залу. Розболілася голова, але не від фронту роботи, а від хвилювання — Кейя була художницею, проте аж ніяк не управляючою. Вона не мала того професійного погляду на картини, який досконально опанувала за роки роботи Брігі. Кейя боялася, що не впорається, напартачить, наробить помилок, котрі Брігі по приїзді просто не зуміє виправити. Кейя добре знала подругу з Осло, та була й її подругою, і розуміла чому Брігі так чинить, не тримала вини чи образи, просто усвідомлювала, що ті декілька місяців без Брігі стануть справді важкими.

Почувся стукіт вхідних дверей і Кейя швидко звелася на ноги, прямуючи в центр виставкового залу — час відвідин давно вже закінчився. Здивовано зупинилася, коли побачила на порозі Матвія. Він невпевнено переступив з ноги на ногу, зацікавлено роззираючись. Було помітно, що галереї точно не в числі його дозвілля.

— Привіт, — промовила, ніяково всміхнувшись. — Що тут робиш?

— Василь сказав, що ти тепер в галереї працюєш, — теж всміхнувся у відповідь.

— Та наче. Лишень розпочала, а Брігі вже все покинула на мене, а сама чкурнула до Осло, — ніяковість Кейї лиш росла. — Точніше чкурне за півтори години. О, я ж маю поїхати до неї та завезти до аеропорту! З цим всім про те зовсім забула.

— Можемо разом, — запропонував Матвій невпевнено. — Якщо хочеш. Брігі й мені не чужа людина вже.

Кейя з ніжністю глянула на нього й всміхнулася:

— Навіть дуже хочу. Дай мені кілька хвилин. Перевірю, чи вимкнула комп’ютер у кабінеті.

— Гей! Зажди, — Матвій легко торкнувся її плеча, повертаючи до себе, й невагомо торкнувся прохолодної щоки. — Привіт.

Кейя враз почервоніла від задоволення й швидко подалася до кабінету.

Матвій тим часом повільно пішов лабіринтами з закутків, роздивляючись купу картин, більшість котрих здавалася якоюсь відверто дурною мазнею — так, у мистецтві він тямив мало.

Кейя швидко перевірила все, що мала, й вийшла з кабінету, замикаючи його на ключ, як наказувала Брігі. Роззирнулася навкруги, але в головному залі галереї Матвія не було. Дещо здивовано вона поправила волосся й кілька разів гукнула його, прямуючи поміж гіпсокартонних стін, завішаних картинами у найрізноманітніших художніх жанрах. Коли врешті побачила Матвія, то зупинилася мов вкопана.

Матвій стояв навпроти стіни, на котрій висіла одна-єдина картина, але ж яка! На нього дивилися неймовірно блакитні чоловічі очі на темному, мовби нічному тлі. Кейї враз стало парко і вона торкнулася шиї, мовби там був туго затягнутий шарфик. А Матвій все нічого не говорив, все дивився на картину, мовби вивчав її: пильно та навіть якось скрупульозно.

— Ну от! — голос Кейї зазвучав хрипко. — Я обіцяла тобі малюнок показати, то це він і є.

Матвій повільно обернувся до неї, а тоді рвучко захопив в обійми, припадаючи до її вуст. Кейя обвила його шию руками й заплющила очі, забуваючи геть про все, навіть про Брігі та аеропорт.

Якби не телефонний дзвінок, то вони певно не скоро б іще відірвались одне від одного, але Кейя таки витягнула з кишені телефон, поглядаючи хто ж там.