Розділ 34

Дегфінн не зводив свого насмішкуватого погляду з Матвія від самого ранку. Мовчав, але всім своїм видом показував, що в нього купа питань, і до того ж на більшість вже має відповіді сам. Коли настав полудень і хлопці подалися на свій заслужений обід, Матвій зрозумів, що відтягати далі сенсу просто нема.

— Що? — спитав з усмішкою, дістаючи з контейнера замовлений ними ще пів години тому перекус.

— Намагаюсь скласти докупи один пазл, Матвій зветься, — розсміявся Дегфінн, жуючи свій фалафель. — Не допоможеш?

— Бачу, що тобі й одному то весело, — теж всміхнувся Матвій, відкриваючи свій контейнер з рибою та печеною картоплею.

— Щоб я здох, якщо помиляюсь, але та твоя типу «добра подруга», в оцьому всьому точно замішана. Без неї ніяк, — не став ходити околяса Дегфінн.

— Про що ти? — вигнув брову Матвій.

— Про одну милу заміжню фрау, про кастет, про твою розмальовану фізіономію, про те, що ти сам не свій… Я про все потроху, — Дегфінн підбадьорливо всміхнувся. — Розслабся, Матвію, тут всі свої. Не хочеш поділитись?

Матвій хотів відповісти щось смішне, але натомість лиш зітхнув:

— Все складно.

— Легко ніде не буває.

— Знаю, але моя ситуація вкрай непроста, — визнав Матвій, задумливо споглядаючи порожню алею та тротуар за сітчастою огорожею.

Дегфінн кивнув:

— Якщо захочеш раптом виплеснути, я тут неподалік.

— Дякую, — Матвій всміхнувся.

— Просто запам’ятай те, що я повторюю наче мантру кожного дня — життя одне і його варто витратити лиш на те, і на тих, що справді хочеш.

Матвій нічого не відповів, все так само задумливо дивився кудись крізь сітчастий паркан.

Кейя з усмішкою глянула на Василя, котрий якраз повісив нову картину на стіну в галереї.

— Так краще? — запитав він.

— О! Набагато краще, — розсміялася Кейя. — Куди краще, аніж це б знову робили ми з Брігі. Ти б то бачив!

— Щось ти занадто радісна, — Брігі пильно вдивилася в її усміхнене обличчя. — Знов цмолиш вино в компанії відображення в дзеркалі?

— Нічого я не цмолю, — Кейя з докором глянула на неї. — Хіба не можу просто мати гарний настрій?

— Ти? В твоєму становищі? З твоїми проблемами? Не можеш! — Брігі була категоричною.

— Дівчатка, ви чого? — спробував втихомирити їх Василь. — Нумо працювати.

Брігі ще пильніше придивилася до Кейї, і хоч та вже не усміхалася, Брігі раптом розплилася в хитрій усмішці.

— Все ясно! — констатувала. — Як Божий день!

— Відчепися, — Кейя відвернула голову до картини, мовби роздивлялася її з величезною цікавістю.

— Гаразд! — Брігі схилилася до її вуха, поправляючи кутик картини. — Я маю знати все! Я хочу знати, дівчино!

Їдучи до таунхаузу Матвій вже звично запхав у вуха навушники та ввімкнув музику на програвачеві. Він задумливо вдивлявся у пейзаж за вікном, але думки спокою не мали. Час від часу розблоковував телефон й дивився на повідомлення, котре прислала йому Аліса ще вранці. Досі не відповів на нього, бо не знав, що відповідати.

Матвій знав, що вчинив погано. Знав, якою б не була сварка між ними, не мав права зраджувати дружині. Завжди, скільки себе пам’ятав, не розумів хлопців, котрі зраджували своїх коханих. Матвія виховували батьки, котрі навіть опісля тридцяти п’яти років, прожитих разом, досі були закохані наче у перший подружній рік, тому вірив, що в нього буде тільки так і не інакше. Сталося інакше. Весь час, котрий Матвій вірив у те, він просто не знав, що десь серед снігів півночі живе чарівна казкова фея, один погляд на котру змусить його спалахнути, втратити голову та самоконтроль. Слова Брігі виявилися пророчими — Кейя мовчки вкрала його серце без права на повернення. Чи ж він вкрав її власне серце? Матвій не знав. Не розумів, як так сталося, але змушений був визнати, що воно сталося.

Ненависті у душі не було, було лиш нерозуміння та відчай. Він не знав, що робити далі. Брехати Алісі не міг, бо то було єдиною чеснотою, котра ще в ньому лишилася. Він знав, що мусить сказати правду.

У Алісиному повідомленні не було нічого нового. Чергові смішні погрози про те, якщо він їй не зателефонує ввечері, то дуже пожалкує, дрібка образ, приправлених смачною українською лайкою, й на тому все.

Матвій глянув на світлину Злати, котру зробив перед самим від’їздом. Ось що боліло найбільше. Його дочка, маленька дівчинка, котра не була винною у вчинках батьків, ставала звичайною розмінною монетою — скривдженою, покинутою, непотрібною.

Матвієві стало боляче, фізично боляче від усвідомлення, що своїм вчинком він зламає доччине життя.

— Не можу того допустити, — прошепотів, дивлячись на фото дочки. — Не можу так вчинити з тобою.

Перед очима знову з’явилася Кейя: загорнута в м’яте простирадло, з трохи стертим макіяжем та скуйовдженим волоссям, перелякана, сумна, але така ніжна й солодка. Її гірке зізнання, здавалося, тепер витавруване на Матвієвому серці.

Василь та Брігі до таунхаузу поверталися мовчки. Брігі зосереджено вела автомобіль, Василь клацав на телефоні, бо якраз переписувався з братом з Тернополя. Брігі вже кілька разів мигцем поглядала на нього, але розмову не починала, хоча знала, що мусить.

— Що? — врешті спитав Василь не відриваючись від телефону. — Кажи вже.

— Ти думаєш про те, що й я? — спитала.

— Дивлячись про що ти думаєш, — відповів Василь.

— Ой, облиш! — Брігі аж підскочила на сидінні. — Матвій не ночував вдома, ти сам сказав, Кейя сьогодні така, якою я її не бачила років сім вже, або така, як під мухою. До чого б це?

Василь мовчки всміхнувся.

— Що, вже не захищаєш Інститут Шлюбу та Сім’ї всіма силами? — спитала іронічно.

— Дивно питати таке в чоловіка, котрий ніколи одруженим не був, — розсміявся Василь. А якщо серйозно… Дитячі пустощі скінчилися і почалася казка для дорослих. Думаю, тепер справді не варто втручатись.

— Невже я таки не помиляюся? — Брігі аж губу закусила.