Розділ 31

— Ти що собі думаєш! — в черговий раз закричала Аліса, підтягаючи ноутбук ближче.

— Якщо не перейдеш з вереску на нормальну мову, то обіцяю, що зараз вимкну цей відео-виклик і не прийму його більше ніколи, — відрізав Матвій, кидаючи на диван брудну сорочку та дістаючи з вузької шафки чистий одяг.

— Не залякуй! — знову закричала.

— Навіть не думав, — Матвій криво всміхнувся.

— Ти поводишся як придурок, вмикаєш якісь уявні образи, але насправді це я ображатися маю, — продовжила, але вже спокійніше. — Я маю ображатися, а ти маєш просити вибачення навколішках.

— Ти змусила мене поїхати до іншої, геть чужої, країни по «легкі» гроші, брешеш всім і кожному, що у нас тотальне зубожіння, ти принизила мене перед своєю родиною і дозволила принизити своїй матері, ти не маєш людськості до моїх батьків, котрі вклали все що мали, в нашу квартиру та автівку, навіть ніколи просте «дякую» не сказала їм. І після цього всього я ще маю просити в тебе вибачення навколішках? Алісо, ти нічого не плутаєш? — холод, з яким Матвій говорив, здивував навіть його самого. — А ще, ти зараз телефонуєш, бо сьогодні мав бути черговий переказ? Якщо так, то розчарую. Переказу сьогодні не буде. Я працюю на іншій роботі і гроші отримуватиму на картку два рази на місяць.

— Матвію, — Аліса загрозливо зіщулила свої очі, — думаєш, що ти бог, чи суперстар якийсь? Думаєш, такий незамінний? Та за мною мужики штабелями падають. Думаєш, я терпітиму оці тупі коники?

— Ти вже казала про це минулого разу, — відповів так само спокійно. — Навіть не сумніваюся щодо штабелів. Я теж був одним з них.

— Ти дограєшся, — відрізала зверхньо. — От побачиш!

— Давай, можеш навіть зняти одного у тому барі, в котрий збираєшся з Галкою, — в голосі Матвія ковзнув метал.

Аліса судомно ковтнула роззирнувшись і лиш тоді зрозуміла, що розмальована мов дешева шльондра подруга відображалася Матвієві в дзеркалі шафи-купе у кутку.

— Роби що хочеш, Алісо, але знай, — Матвій підійшов до столу й загрозливо схилився до свого ноутбуку, — що дочку я заберу!

Після цього вимкнув відео-виклик.

— Брате? — на порозі кімнати показався Василь. — Овва!

Матвій нічого не сказав, лиш роздратовано клацнув кришкою ноутбука.

— Але може не варто поспішних висновків? Ці жінки ще не такого наговорять, аби нас розлютити й змусити ревнувати, — додав. — Все ж таки вона — дружина, рідна, близька, своя.

Матвій важко зітхнув.

— Заплутався? — співчутливо спитав Василь. — Одна справа зраджувати через звичайну хіть, але геть інша, коли почуття.

— Я не зраджував. Ми з Кейєю не… Нічого не було, — відповів присідаючи на диван. — Але я хотів. Вперше за той час, відколи ми з Алісою разом, я хотів її зрадити. Хотів!

Василь присів у крісло біля столу, складаючи руки в замок:

— Виниш себе?

— Не знаю. Кейя, вона…

— Диво? — всміхнувся Василь. — Так, знаю.

— Вона заслуговує тільки на найкраще, що є в цьому житті. І я докладу всіх зусиль, але її обличчя ніколи більше не прикрашатимуть Альвісові побої, — Матвій зціпив зуби. — Не знаю, чим це все закінчиться, не знаю, що чекатиме на нас вкінці цієї історії, а він певно вже не за горами, але це я обіцяю.

Василь розуміюче кивнув:

— Матвію, не лиш вона, здається й ти закохався.

Брігі припаркувалася неподалік від муніципального суду і вийшовши з автомобілю роззирнулася, задивившись на сліпучі відблиски на водній гладі Нідельви. Сонце того дня визирнуло з-за хмар і в повітрі відчувався перший весняний подих.

— Ранувато для середини січня, — задумливо мовила Брігі. — Проте хмари з півночі скоро цю ситуацію виправлять.

— Не думала, що це станеться так швидко. Адвокат сказав, що справа розглядатиметься близько тижня, — розсіяно відповіла Кейя.

— Це ще не розлучення, люба, — відповіла Брігі. — Це просто нудна бесіда: як, чому і навіщо. Вас питатимуть, а ви відповідатимете. Адвокат пояснить тобі, що треба казати, а що краще не варто. Про побої сказати звісно мусиш. А ще мусиш відсудити у Альвіса половину майна. Воно у вас нажите спільними зусиллями.

— Я не хочу нічого у нього відсуджувати, — відповіла стишено. — Мені нічого від нього не треба. Господи! Я так ранила цим Гутфрида. Уяви, про що зараз шепочуться в університеті.

— Ні про що. Батько каже, нікому нічого не відомо.

— Це лише питання часу, — Кейя пройшла сходинами до величезної будівлі в готично-романському стилі.

— Скільки можна думати про те, що люди скажуть? Треба починати думати й про себе, — звично хитнула головою Брігі.

— Ага! Я вже почала. Хіба не бачиш? — Кейя поглянула на відчинені двері, з котрих якраз вийшов високий статний норвежець у дорогому костюмі та срібних запонках, його суровий вид псувала хіба-що густа кучерява шевелюра, стягнута на потилиці у хвіст.

— Імпозантний? — всміхнулася Брігі, а тоді розкрила обійми, поспішаючи до нього. — Арчі!

— Ти й з ним спала? — не стрималася Кейя.

Нічого Брігі на те не відповіла.

— Фрау Енберг, поки-що. Брігі, — Арчі потис їм руки.

— Можна просто Кейя, — Кейя відвела погляд, бо стало якось некомфортно.

— Добре, тоді просто Арчі, — всміхнувся він. — Ні про що не хвилюйтеся. Це не затягнеться і я постараюся зробити все, аби було максимально безболісно для вас.

— Ми покладаємось на тебе, Арчі, — Брігі торкнулась його руки. — Кейя подавлена цим всім і їй важко.

— Так, звісно. Все буде гаразд. Прошу! — і Арчі відчинив перед ними вишукано оздоблені різьбою двері.

Гутфрид вразив. Кейя завжди знала, що він любив її, але ніколи не думала, що навіть після всього залишиться на її боці. Коли Альвіс заявив, що вимагає від Кейї грошової компенсації в обов’язковому порядку, Гутфрид, котрий прийшов разом з ним, врешті не втримався і відповів, що сам сплатить ту компенсацію. Альвіс навіть оком не змигнув, певне здогадувався, що тим все й закінчиться.