Розділ 28

Відчувши, що Матвій обійняв її у відповідь, Кейя ще міцніше пригорнулася до нього, схиляючи голову до плеча. Мріяла лиш про одне в ту мить — аби час зупинився назавжди.

— А що це у нас таке? — насмішкувато спитав Дегфінн, зупиняючись на порозі будівлі.

Матвій повільно випустив Кейю з обіймів, обертаючись до нього обличчям.

— Вибач! — мовив з винуватою усмішкою.

— О, та що ти! Обіймайтеся на здоров’я, — розреготався Дегфінн. — Ти лиш познайом мене з цією ефемерною німфою.

— Це Кейя. Саме їй належить седан, котрий ми ремонтували, — Матвій знічено переступив з ноги на ногу. — Вона моя добра подруга і ми вперше зустрілись з того часу, як  я повернувся у Тронхейм.

— Он воно що! — Дегфінн пильно придивився до Кейїного обличчя. — Можна стрельнути номер телефончика?

— Не думаю, — застережливо відповів Матвій, а тоді додав. — Вона заміжня!

— Жаль! — не приховуючи свого зацікавлення Дегфінн козирнув їй та подався назад у будівлю, викрикуючи. — Документи в офісі на рецепції. Там відчинено.

Кейя відчула себе дурепою. Всоте, ні в тисячний раз від їхнього знайомства, але зуміла бадьоро всміхнутися.

— Я радий бачити тебе, — Матвій не міг відірвати свого погляду від її блідого обличчя, жовтуватого у світлі ліхтарів.

— Я тебе теж, — ковтнула в’язку слину. — Як долетів?

— Чудово. Не збирався повертатися, але плани змінилися, — Матвій сховав руки до кишень куртки. — Ти як? Вже переїхала до квартири?

— Ні, поки ні. Покинути Гутфрида не легко. Він ненавидить самотність.

— Розпочинати чергову сторінку життя на новому місці завжди важко, — підмітив.

— Згодна. Побачимо, як воно буде, — Кейя теж переступила з ноги на ногу. — Як вдома? Як твоя донечка?

— Чудово! Так підросла за ті тижні. Я навіть не очікував, — тепло всміхнувся.

— А як дружина? — Кейя вбити себе хотіла за те питання, але не поставити його просто не могла.

— Нормально, — тон Матвія враз змінився. Він певне вирішив віддячити їй тим самим. — А що там Альвіс?

Кейя відчула, як запік на шиї укус і мимоволі торкнулася пальцями того місця, прихованого темною тканиною шарфика:

— Як завжди в роботі.

Матвій кивнув.

Між ними повисла ніяковість, котру обоє відчували дуже добре, але ніхто не наважувався порушити.

— Отже ти тепер тут працюєш? — врешті спитала, нервово жуючи нижню губу.

— Так. Все ж таки це моя спеціальність, — всміхнувся.

— Ти — механік? — Кейя роззирнулася, не могла дивитися на нього, бо здавалося ще мить і знову кинеться йому на шию.

— Щось таке, — продовжував всміхатися. — Тому якщо седан знову вередуватиме, ти знаєш, куди телефонувати. Маєш тепер особистого механіка.

— Це…чудово, — Кейя все ж зустрілася своїм поглядом з його пронизливо-блакитним і забула, що мала казати далі.

Тоді й зрозуміла врешті, яке ж воно, те справжнє кохання. І біль нерозділеного теж зрозуміла.

— Гаразд, ходімо й я віддам тобі гарантійний талон, — Матвій кивнув їй у бік парадних дверей будівлі.

І вже коли Кейя ставила свій підпис, схиляючись на металево-дерев’яну конструкцію, її шарфик зрадницьки сповз, відкриваючи огидний укус з синюшним крововиливом під шкірою. Матвій двічі кліпнув і навіть дещо схилився до Кейї, намагаючись зрозуміти, що то таке. Кейя помітила запізно. Перелякано підтягнула шарфика й навіть фальшиво всміхнулася.

— Що це? — прямо спитав.

— Що? Про що ти? — продовжувала всміхатися вона.

— На шиї, — Матвій простягнув до неї руку.

Кейя миттєво відступила, вдаряючись спиною у край рецепції:

— А! Це Бобо. Я захотіла погратись, а він був не в настроєві і якось так все вийшло… Все добре, — Кейя швидко рушила до дверей, стискаючи талон та ключі. — Дякую і побачимось.

— Побачимось, — Матвій рушив за нею, але на ганку зупинився, спостерігаючи, як вона сідає до автомобілю.

Вже знав, що усмішка та бутафорська, наскрізь фальшива. Матвій вже так добре її знав.

Вереск Аліси через відео-виклик був настільки гучним, що як би Матвій не намагався зменшити гучність динаміка, Василь з кухні таунхауза все одно чув кожне слово.

Байдуже сівши у крісло біля столу, Матвій відкинувся на його спинку і опустив голову, не дивлячись на екран телефону.

— Яке ти право мав так вчинити? Як ти міг? Це паскудство, Матвію! Це просто паскудство. Ти підставив мене, розумієш? Ти мене підставив!

— Чим? — спитав холодно. — Ти хвилювалася, що не матимеш де посадити стількох гостей, котрих запросила. Я полегшив тобі завдання: вже на одного менше.

— Ти при глузді зараз? — Алісине обличчя, навіть через екран, пашіло люттю та гнівом. — Мстиш? За що?

— До чого тут помста? — спитав все так само байдуже. — Ти хотіла, аби я якнайшвидше подався назад на заробітки. Я зробив це так швидко, як лишень зміг.

— І навіть Різдва не дочекався! Хто тепер мені допомагатиме? Хто готуватиме зі мною? Хто прибиратиме опісля?

— Ти ж все в ресторані на вивіз тепер замовляєш. Нащо нервуєш так? — відповів з насмішкою.

— Матвію, я ж тебе роздеру, як вернешся! — заверещала.

— Так, звісно, — кивнув. — Якщо я повернуся.

— Це що означає? Казала мама! Казала, що ти собі там якусь хвойду знайшов! Всі ви на один палець роблені: що ти, що Олег… Всім лиш когось трахнути! І це я тобі ще вірною маю бути?

Якби знаходився поряд, Матвій готовий був заприсягнутись, вона б його вдарила.

— Ти ж сама мене на заробітки відіслала. Зі своїм братом, не моїм. Що тепер хочеш? — відрізав. — Але якщо тобі від того полегшає, то хвойди у мене тут справді нема!

— Матвію…

— Мені працювати треба. Бувай! — Матвій вимкнув відео-дзвінок і стомлено зітхнув.

— Оце так! — на порозі кімнати показався Василь, несучи в руках дві чашки кави. — Я не підслуховував. Вірніше слухав не умисно, просто твою дружину було чутно певно на іншому кінці Ранхейму. Уявляю, як це, коли ти вдома.