Розділ 23

— Боже мій! — десь на кухні почувся дзвін розбитого посуду і до Кейї кинувся переляканий Гутфрид. — Дитино! Ану стій, Альвісе! Стій, я сказав!

Альвіс повільно зупинився в самому кінці слабко освітленого коридору і демонстративно обернувся через плече:

 — Що ти хочеш?

— Як ти смієш? — Гутфрид побагровів од люті. — Як ти смієш так поводитись зі своєю дружиною, зі своїм батьком, зі своєю родиною? Як? Якби твоя покійниця-матір побачила оце все, то лягла б у могилу знову.

— Але на її щастя вона того не бачить, — та байдужість, з котрою Альвіс говорив жахала.

Вона вразила Гутфрида в самісіньке серце:

— Ти, а не Кейя, паплюжиш добре та чесне ім’я Енбергів. Затям!

— О, так! Кейя. Кейя, Кейя… Ще зі школи я чую лиш це, чую, що повинен її оберігати, повинен піклуватись, повинен одружитись, повинен… Може ти з тих чоловіків, котрих повністю засліплює її врода, але я не з таких. І ніколи з таких не був, — з крижаною усмішкою промовив Альвіс. — Досить на сьогодні істерик і драм. Я готовий до діалогу, але тоді, коли ви обоє опануєте себе.

Гутфрид хапнув відкритим ротом повітря, бо й слова мовити на те зумів. Кейя ж продовжувала безпорадно стирати кров, що юшила з носа та повільно стікала з тріснутої нижньої губи.

— Випий Етамзілат, Кейє, — Альвіс ще раз глянув на неї і подався до спальні.

Гутфрид, важко дихаючи, присів поряд з Кейєю навпочіпки і торкнувся її маківки:

— Де таблетки, дитино?

— Не треба, — тільки й вимовила вона. — Йди до себе.

— Жартуєш? — очі Гутфрида округлилися.

— Ні, — твердо відповіла, зводячись на ноги і хапаючи пальто. — Йди до себе. Я заночую сьогодні у Брігі.

— Гаразд, добре, але таблетки… — Гутфрид прихилився до стіни.

Кейя накинула на плечі пальто і навіть не застібнула його, майже вибігаючи у засніжений вечір. Мов за нею гналася зграя вовків, бігла не озираючись до седану і намагалася стримати сльози. Шепотіла, що плакати не буде: не через це, не через Альвіса.

За якихось хвилин п'ятнадцять вже підіймалася ліфтом до квартири Брігі і нетерпляче гупотіла кулаками по дерев’яним дверям.

— Що там за… — скуйовджена Брігі на ходу зав’язуючи халат на тонкій талії відчинила двері, вже готова облаяти нетерплячого, але побачивши Кейю так і завмерла з відкритим ротом.

— Брігі, хто там? — за її спиною показався Василь, наспіх натягаючи футболку. — Кейє? О, боже! Що з тобою? Ти в аварію потрапила?

— Це він? Це він! Уб’ю зараз потвору. Піду і пристрелю ту наволоч, — Брігі рвучко пригорнула Кейю до себе, незважаючи на кров, що продовжувала витікати з її носа та губи.

— Альвіс? — Василь ошелешено відступив до стіни. — Але як? Чому?

— Я вже казала тобі чому, — Брігі повела Кейю одразу до ванної кімнати, риючись в її сумочці. — Ходімо і ти вмиєшся. Ти випила таблетки? Де Етамзілат, Кейє?

— Що це? — Василь не міг звести до купи всю ту інформацію, що лилась на нього наче з Рогу Достатку. — Що з нею?

— Василю, потім, — Брігі навіть дверей ванної не зачинила. Стягнула з Кейї пальто, бігло оглядаючи його, чи не забруднилося, передала Василеві, а тоді прихилилася до стіни очікуючи, доки Кейя вмиється.

Після того як Кейя присіла на довгому вузькому дивані у вітальні, Брігі принесла склянку холодної води і лід у поліетиленовому пакетику. Кейя ковтнула невеличку округлу таблетку і швидко запила її водою, а тоді притулила до розсіченої губи лід.

Впіймавши на собі шокований Василів погляд врешті гірко всміхнулася куточком вуст:

— Що, вже не схожа на знайому тобі милу фрау Енберг?

Василь ковтнув, не знаючи, що на те відповісти.

— Я викличу поліцію. Негайно! — Брігі схопила телефон.

— Ні, — заперечливо хитнула головою.

— Що значить «ні»? Ніяких «ні». Досить вже! — Брігі стиснула телефон.

— Гутфрид того не винесе. Йому й так зараз не весело, — Кейя прихилилася до спинки дивану.

— Кейє, — Брігі зітхнула. — Він зуміє про себе подбати, а от ти не можеш.

— Ні, — Кейя була твердою у своєму рішенні. — Я думала, заночую в тебе, але…

— Звісно ж! Так-так, ти залишишся в мене, — Брігі кивнула.

— Ні, Брігі. Я краще поїду на квартиру, — Кейя кинула побіжний погляд на Василя. — Не хочу заважати.

— Ти не заважаєш, — образилася Брігі. — Що за дурні думки?

— Так, Брігі має рацію, — підтримав Василь. — Це мені краще піти. Я заходив ненадовго.

— Припиніть цю виставу, — стомлено мовила Кейя. — Не треба ховатись від мене, наче ми у старшій школі. Якщо ви разом то… То мене не обходить. Я нічого проти не маю.

Брігі глянула на Василя, а тоді на Кейю. Він невпевнено стиснув плечима.

— Ні, ми не разом, — мовили одночасно. — Поки-що не разом.

— Ми лиш приглядаємось одне до одного, — додав Василь.

— І ще не знаємо, що з того вийде.

— А те, що спите разом, входить в програму приглядання? — Кейя звелася на ноги. — Не зважайте!

— Кейє, — Брігі кинулася за нею.

— Все нормально. Завтра поговоримо, — Кейя навіть усміхнулася. — Все справді нормально. Я буду на квартирі, якщо захочеш, то заїдеш вранці.

— Гаразд, — Брігі обхопила її руку. — З тобою все буде нормально? Кейє, обіцяй!

— Обіцяю, — Кейя пішла навіть не попрощавшись з Василем.

— Їй боляче. Боляче, бо…— Брігі запнулася.

— Бо поряд зі мною вона все ще бачить Матвія, — завершив за неї Василь.

Брігі стояла на порозі квартири і розсіяно дивилася на вже порожній коридор. Василь повільно підійшов до неї опускаючи руку на плече, а в іншій простягаючи свій телефон. Брігі здивовано звела очі на нього, а тоді глянула на екран. Там  виднілися незвичні кострубаті букви та набір цифр, котрий починався з +38068…

Притиснувши руку до грудей, наче тим могла заглушити свої ридання, а іншою проводячи по кожній кухонній шафці, Кейя плакала так гірко, що здавалося ще трішки і зі сльозами витече її душа. Хотілося кричати, хотілося вити, хотілося кликати так голосно, аби він почув навіть десь там, у своїй Україні.