Розділ 22

— То це я нещастя? — Брігі розсміялася, відмикаючи двері своєї галереї, котра розташовувалася біля самого Торвета. — А він себе бачив?

Кейя байдуже стиснула плечима, заходячи слідом за нею до просторого приміщення, стіни котрого заміняли вітрини з матового скла та дерев’яні колони.

— Плюнь! Мене думка герра лікаря взагалі не цікавить, — Брігі торкнулася її плеча, — але дуже цікавить твій стан, мила.

Кейя на неї навіть не глянула, роздивляючись галерею, наче була там вперше.

В кишені шубки з еко-хутра глухо дзенькнув телефон і Брігі швидко витягнула його, роздивляючись, хто телефонує.

— Це Василь? — очі Кейї зблиснули. — Ти спілкуєшся з ним?

— Люба, це… — Брігі винувато кліпнула віями. — Дай мені декілька хвилин і я все поясню.

— Не варто, — Кейя рушила вглиб галереї, залишаючи Брігі тільки з дзенькотом її телефону.

Повільно йдучи лабіринтами з пофарбованого в ошатний білий колір гіпсокартону, Кейя роздивлялася картини, котрі радо пропонували Брігі на продаж її друзі-художники, але не відчувала геть нічого. Раніше картини інших її завжди надихали, спонукали теж взятися за пензлик або мастихін, але тепер того відчуття більше не було.

Зробивши крок у бік чергового глухого кута, Кейя раптом вся стиснулася. Кров прилила їй до блідого обличчя, а серце боляче загупотіло, не встигаючи перекачати кров. Навпроти, на білосніжній стіні, висіла картина — чорний нічний фон і на ньому приголомшливо красиві, блакитні чоловічі очі.

— Пробач, — сказав Матвій в ту мить, коли вона, забувши про все на світі, готова була поцілувати його. — Пробач.

Не роздумуючи Кейя кинулася до картини, зриваючи її зі стіни та жбурляючи на глянцеву плиткову підлогу. Сльози градом покотились по щокам на підборіддя, а руки затремтіли мов у лихоманці.

— Пробач, — відлунням звучав в її голові його сумний, але вже до болю близький голос. — Пробач.

— Не пробачаю! — прошепотіла у відчаї. — Не пробачаю, чуєш?

Кейя з ненавистю схопила картину й без жалю рвонула на себе клапоть полотна, відриваючи його від дерев’яної рами.

— Кейє! — перелякана Брігі кинулася до неї, намагаючись врятувати прекрасну роботу. — Ні, не треба. Спинись!

— Ненавиджу! — голос Кейї зірвався на крик, а сама вона повільно осіла на холодну підлогу, затуляючи обличчя руками.

— Ні, — зітхнула Брігі, — кохаєш.

Після ночі, котру провели разом, здавалося, у Матвія з Алісою розбіжностей бути вже просто не могло. Він не очікував нічого подібного від Аліси, та й від себе нічого подібного не чекав. Вона була занадто вимоглива і ненаситна, Матвій же навпаки занадто повільний та неспішний. В якусь мить йому здалося, що щось йде не так, як мало б, як було завжди, але Аліса швидко розвіяла його внутрішні сумніви.

Вранці, коли Матвій розплющив очі, чогось здалося, що він нікуди не літав, а Тронхейм був просто сном і не більше.

Ввійшовши на кухню, Матвій обійняв Алісу, котра якраз готувала каву, й м’яко поцілував у щоку:

— Привіт, сонце.

— Добрий ранок! Мушу визнати, та й ти сам мусиш, що Норвегія тобі на користь пішла, — розсміялася Аліса. — Ти був шалено класним. Я хочу ще!

Матвій всміхнувся, ефектно вигинаючи брову:

— Навіть так?

— О! Ти навчився спокушати одним поглядом? Мене знов беруть сумніви щодо твоєї вірності, котику. На кому ж ти тоді в Норвегії відточував свою майстерність? — Аліса повільно провела долонею попід його футболкою, погладжуючи живіт. — І кубики з’явилися! Спортзал?

— Ні, коробки з меблями та будівельні матеріали, — Матвій перехопив її руку, припиняючи спокусливу подорож. — Златка ж вдома.

— Припини, їй лишень два, — розсміялася Аліса, тягнучи його до ванної і штовхнула до пральної машини.

— Що ти робиш? — Матвій широко розплющив очі, спостерігаючи, як Аліса зачиняє двері і повільно опускається перед ним навколішки. — Сонце, що ти…

— Лиш не кажи, що тобі не подобається, — розсміялася, збуджено зиркаючи на нього. — Замовкни і насолоджуся.

Матвій ще збирався щось їй сказати, але так і не сказав.

— Мені твоя допомога потрібна і це не жарти, — Брігі важко зітхнула, кивком дякуючи офіціанту за принесену каву.

— Бачу, що не жарти, бо ти навіть не всміхнулася офіціанту, а усміхаєшся завжди, — Василь трохи схилився до неї. — Але дозволь хоча б в щоку тебе поцілувати. Чи думаєш, що я вже забув все, що сталося на Різдво? Якщо так, змушений тебе розчарувати. Брігі, я не з таких чоловіків, затям!

— Пробач, я знаю, — Брігі знову зітхнула. — Я все знаю і розумію. І я «таких» вже не шукаю. Мене Кейя тривожить до остраху зараз. Василю, я не впізнаю те, що бачу. Я не знаю, де поділася моя завжди усміхнена, весела та задоволена життям подруга. Тепер бачу лиш нещасне тендітне створіння зі згаслим, не живим якимось поглядом.

— Ти знаєш, в чому істинна причина? Хоча якщо жити зі шматком льоду замість нормального мужика, то й не дивно, що все так, — відповів Василь.

— Так, я знаю в чому причина, як би дивно те не звучало,— Брігі зібралася з думками. — Причина всьому — твій Матвій! Ось!

— Що? — перепитав Василь, щиро вдаючи, що не розчув. — Матвій?

— Атож! Красунчик з блакитними очима, через котрого у Кейї дах їде. Розумієш? — Брігі нервово стиснула свою філіжанку.

— Розумію, здається, але ж… Брігі, Матвій одружений, — Василь нервово почухав кінчик орлиного носа.

— Я знаю, — кивнула вона. — І Кейя знає. Та скажи мені, Василю, коли кохання спиняли час, відстань, чи ж наявність законних половинок?

 — Але що я можу зробити? — стиснув плечима Василь. — Зрозумій мене вірно, Брігі. Мені Кейя дуже подобається. Добрішої та світлішої людини я ще не зустрічав. У неї величезне безкорисне серце, світла чутлива душа, а її врода змушує затамовувати подих, проте… Що я можу?

— Ти маєш зв'язок з Матвієм? — запитала Брігі, все ще стискаючи філіжанку своєї кави. — Український зв'язок?